Выбрать главу
12
Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки    Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи? Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?    Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь? Щойно лиш чув: «Я — твоя», — та чи миле те володіння,    Що доведеться його з іншими часто ділить? Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..    Так! До її забавлянь хисту свого я доклав! Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!.. [10]   Сам я виною, кажу, що манівцями пішла. Звідником сам я зробивсь, коханця сам зустрічаю —    Двері, щоб міг увійти, кваплюсь йому одчинить. Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:    На моє щастя усяк цілитись миттю почав. Трою і Фіви я міг, і Цезаря дії вславляти{143},    Міг, та натхненно співав лиш про Корінну свою. От якби Музи при заспіві ще відвернулись од мене!    От якби впору мене сонячний Феб зупинив!.. Що не найкращим є свідком поет — це добре відомо, [20]   Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги! Скілла{144} із волі співців у батька викрала волос —    От і з-під лона її — люті загавкали пси. Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,    З нашої волі Персей мчить на крилатім коні; Тітія{145} змусили ми на широкім простертися полі,    Псові, що в зміях увесь, голови три ми дали. Тисячу рук, щоб тисячу стріл пускав, — Енкеладу,
   Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси. Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали, [30]   Серед води через нас гине од спраги Тантал. Ми обернули Ніобу в скалу, у ведмедицю — діву,    Пташка Кекропа свій жаль з нашої волі снує. Лебедем — Батько богів, дощем золотим і биком був:    З нашої волі він теж морем обраницю віз. Ну, а Протей, а ті засіви Фів — ті зуби дракона,    Воїнів плем’я тверде, а вогнедишні бики? А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?    А кораблі, що в морських перемінились богинь? Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся, [40]   Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді… Все дозволяють собі на вигадки вдатні поети,    Що ж там було, а що ні — це вже не їхня журба. Мали й мої для Корінни пісні сприйматись як жарти,    Ваша наївність, однак, нині на шкоду мені.
13
З краю фалісків дружина моя, отож прибули ми    В місто, яке для нас ти, мужній Камілле{146}, здобув. Чистим обрядом тут жриці взялись шанувати Юнону —    Грищами і принести в жертву найкращу з телиць. Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:    Вгору дорога туди, по крутосхилу вела. Гай там густий. Ще густішу тінь розіслали дерева.    Глянеш — і думка майне: місце те — для божества. Є і вівтáр. Звучать молитви і ладаном пахне — [10]   Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив. Звідси, під голос дуди, по засланій килимом стежці    В свято щорічне іде повний шаноби похід. Білих, мов сніг, телиць ведуть під оплески люду, —    На трав’янистих лугах тут випасались вони, — Йдуть і бички молоді, яким годі ще бити рогами,    Далі, з низького хліва, свинку жертовну женуть, Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,    От лиш з кози у цей день жертва б немила була: Викрила, кажуть, Юнону вона: озвалась у лісі — [20]   Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді. Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй    Рани завдасть, той козу як нагороду бере. Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата    Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг. Золото і самоцвіти ясні у дівчат на волоссі,    Палла сягає ясна аж до золочених стіп. У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків    Повагом на голові речі жертовні несуть. Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний: [30]   Он своїм жрицям услід постать богині пливе. Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,    Злочину місце, майно, батьківський статок увесь Кинув Галез{147}, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,    Він під ті мури колись камінь щасливий заклав. Він же й фалісків навчив, як Юноні свято справляти, —    Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!