Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі, Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить.Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи, Хай не гуляє нога в надто широкім взутті.Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся: Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй.Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду,[520] З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів.Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш, Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв.Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців, Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе.Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям, Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів.Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка{174} — Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій.Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся,[530] Туніка — без пояска, боса нога — по піску.Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала, Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились.Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге: Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй.Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, — Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?..Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали, Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь.З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши,[540] З виду — як те полотно: крові й краплинки нема.Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся, Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут;Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем, Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма:То — за менадами він, то вони — від нього й до нього, Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага,Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!»Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці[550] Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті.Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула, Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх.Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться, А на грузьких мокляках — очеретина суха.Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся! Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону!Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести».Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів, [560] З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску).Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо: Що лиш на думку спливе — легко богам осягти.Ті — Гіменея{175}, а ті — вславляють Евгія-Вакха; Бога — і діву земну ложе з’єднало святе.Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою, А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі —Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія{176}-батька, Щоб од вина не було шкоди твоїй голові.Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати:[570] Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти.Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе, Хай вона знає, над ким влада її відтепер.В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто, Хоч і німують уста, мову обличчя веде.Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти — Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби;Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою, Пальцями пальців її мов ненароком торкнись.Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав:[580] Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз.Випаде жереб на учті тобі — йому поступися, Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям.Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість, Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому.Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати, Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува.Так управитель не раз перевищує міру належну: Більше на себе бере, ніж доручали йому.Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна: [590] Хай не підводять тебе ні голова, ні нога.Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає, Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина.Впав колись Еврітіон{177}, бо не випив, а перепився. В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів.Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, — Чим обдарований ти — інших тим даром втішай.Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне: Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик:Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися: [600] Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв.«Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», — Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай.Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу, Саме при тій метушні гарну нагоду лови:В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, — Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй.Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки: Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей.Як говорити і що — не мені вже тебе поучати:[610] Лиш забажати зумій — мова сама попливе.Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці, Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє!Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана, Вірить у себе, в свою всепереможну красу.Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався, Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра.Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить: Нині нещира любов — щирою завтра стає!Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе:[620] Так підмиває-гризе берег текуча вода.Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа.Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане: Жінці понад усе — то її врода, краса.Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу, Що у фрігійських лісах віддано першість не їм?Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони, Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв.Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї [630] Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.