На обіцянки, гляди, не скупись: чудова принада!
Ну і богів, будь-яких, сміло за свідків бери!
Клятву коханець зламав — то хіба посміється Юпітер:
Хай із присяг тих, мовляв, гру собі роблять вітри!
Сам він Юноні, було, присягався водами Стікса,
Тож і підморгує тим, хто з нього приклад бере.
Вигода є від богів, а є вигода — віра хай буде, —
Щедро ж на вівтарі вина зливаймо й кадім!
Не в безтурботті вони, немов уві сні, пробувають, —
[640] Жийте праведно й ви: над усіма — божество.
Ввірене вам — поверніть, пам’ятайте про договори,
Серця — обман, а руки — хай не осквернює кров.
Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде!
Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман.
Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя,
В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі!
Кажуть, в Єгипті колись дощів живодайних забракло —
Поспіль дев’ять років сонце палило поля.
До Бусіріда{178} Трасій прийшов: «Юпітера, — мовив, —
[650] Може вблагати лише мужа захожого кров».
«Що ж, — на те Бусірід, — будеш першим даром для нього,
Спраглій землі єгиптян воду, захожий, даси!»
Так і Перілла спалив Фаларід у жорстокім бикові:
Врешті, печенею став сам же злощасний творець.
Та й по заслузі обом! Винахіднику смертної муки
Звідати винахід свій — це справедливість сама.
Тож віроломній нехай віроломством одміряно буде,
Приклад лихий подала — цим же хай сплатить тобі.
Важить немало й сльоза, зворушиш і кремінь сльозами,
[660] Зможеш — хай лиця твої вогкими будуть од сліз.
А не сплакнеться тобі (сльоза не приходить на виклик) —
Пальцем вологим тайком ти по очах поведи.
Як не вмовляй, а що ті вмовляння без поцілунків?
Не поцілує тебе — ну тоді сам поцілуй!
Може, пручатись почне, може, вилає, але насправді,
Хоч і пручатись почне, — хоче, щоб ти переміг.
Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки,
Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв!
Хто ж цілунок зірвав, а на більше і не спромігся —
[670] Вартий утратити й те, що перепало йому.
А поцілунок — хіба ж то не крок до здійснення мрії?
Соромно, кажеш? Та ні: сором — глупота твоя.
Кажеш, насильство? Хай так, але — приємне дівчатам:
Щó так їх вабить, на те — начеб із примусу йдуть.
Силою схилиш до втіх — усяка зрадіє тій силі
Й навіть зухвальство твоє буде приймати як дар.
А не торкнеш, хоча міг, — удаватиме радість обличчям,
Серцем до тебе, однак, — певен я, — чутиме жаль.
Силою Фебу взяли{179}, та й сестра її звідала силу, —
[680] Й не нарікали на тих, хто перемогу здобув.
Річ усім знана, однак, не зайве про те нагадати,
Як із Гемонії муж взяв Лікомеда дочку{180}.
Вже пастухові-судді горезвісну дала нагороду
Перша з-між трьох, що зійшлись побіля Іди богинь.
Вже із далеких країв прибула до Пріама невіста —
Впевнено в Трої самій грецька осіла жона.
Вслід за ображеним мужем тоді все еллінське військо
Рушило: біль одного спільною справою став.
Сам же Ахілл (був би сором, якби ж не з волі Фетіди!)
[690] Одягом довгим ховав стать чоловічу свою.
Не за своє, Еакіде, ти взявсь! Чи тобі прясти вовну?
В інших Паллади трудах славу собі добувай!
Що тобі кошики ті? До щита в тебе звикла лівиця,
В правій — вовни клубок… Так ти на Гектора йдеш?
Геть веретено одкинь, знаряддя марудної праці, —
Списом важким потрясай, що з Пеліонських гаїв.
З Деїдамією в спальні одній випадково лишившись,
Пристрасті не вгамував — сам себе видав Ахілл.
Силі ж таки (треба вірити в те) вона піддалася,
[700] Потай жадала й сама, щоб подолали її.
«Не полишай!» — до Ахілла вона: він іти поривався,
Вже ж бо не прядку в руці — грізне оружжя тримав.
Де те насильство тепер? Чому так ласкаво вмовляєш,
Деїдаміє, того, хто тебе силою взяв?
Так-бо вже є: почати самій — і негоже, і сором,
Інший коли розпочне — о, тоді солодко їй!
Декотрі з чоловіків, на красу свою зарозумілі,
Ждуть, поки жінка сама кине їм перше слівце.
Ні! Чоловік має і підійти, і першим просити,
[710] Ну а тоді вже вона згідно йому хай кивне.
Щоб піддалася, благай: благання — понад усе їй;
Як то усе почалось, як закохався, зізнайсь.
Сам же Юпітер до героїнь підступався благально —
Першою жодна із них не спокушала його.
Може, відчуєш до тих умовлянь якусь нехіть у неї —
Перегоди якийсь час, щезни їй з-перед очей.
Що не дається — на те летимо, що до рук йде — немиле:
Надто аж не налягай, щоб не набриднути їй.
А що здобути б хотів — не завжди у тім зізнавайся:
[720] З дружби, мов з зав’язі цвіт, хай визріває любов.
Строга, бачив я сам, м’якою од того ставала,
Хто залицяльником був — потім коханцем ставав.