Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…
Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди. Ось, власне, згадані вже «грубощі», від яких так часто відмежовується й Овідій у своїх грайливих, ніжних «Любощах».
Овідієві елегії, однак, — не для вузького кола знавців і цінителів надскладної Горацієвої поетики; у своїй гідній подиву наскрізній гармонії вони наче й створені для того, щоб бути в усіх на устах; саме в озвученні ці вірші виявляють свій чар, свою окриленість. Зауважмо, що антична поезія загалом народжена у звучанні й для звучання (читання вголос увійшло в звичай значно пізніше). Кожен рядок, особливо в Овідія, одразу ж запам’ятовувався: цій меті, легкому запам’ятовуванню, слугував увесь арсенал зображувальних засобів (сьогодні — переважно рима).
Сказане мало що прояснить, якщо не озвучимо, навіть не знаючи латини, бодай два рядки з «Любощів». Для цього треба лише стежити за вказаними ритмічними наголосами, зробити паузу (цезуру) посередині другого рядка, пентаметра, тобто п’ятимірника, де п’ять ритмічних наголосів (попередній — гекзаметр, шестимірник; разом вони творять елегійний дистих, тобто двовірш; про нього — у зачині «Любощів»), зробимо це — і не помилимось у читанні, така прозора й чиста звукова канва вірша, такі вивірені пропорції між голосними й приголосними, такий мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, що на початку гекзаметра («Л.», I, 9, 1–2):
В українському озвученні:
Є належний ритмічний хід вірша, є «зміст» (слово беремо в лапки, бо що таке зміст у поезії поза органічним зв’язком із мистецьким озвученням — формою?). Немає — увиразненого дієсловами й активними дієприкметниками руху: «militat» — служить у війську, воює; «amans» — той, хто кохає (в перекладі — іменники: «коханець», «вояк»); немає чіткого, «геометричного» рисунку поетичної фрази, важливого її обрамлення, основного акценту: militat — amanas (у вільному перекладі: «любити — то мов у війську служити»). Головне ж — немає такого, як у першотворі, неповторного звукового блиску («…медь торжественной латыни» — в О. Блока), високої тональності, яку підтримує десять разів повторений голосний «і», а ще — тільки-но згаданої гармонії голосних і приголосних. Промовиста для римлян була й сама назва «Cupido» — Купідон (лат. Амур, грец. Ерос, Ерот): латинське «cupido», хіть, сильне жадання, любовний потяг до когось — від дієслова «cupere» — (хотіти, жадати), що мовби уточнює семантику дієслова «amare», любити, стає його синонімом: «Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу», — перифразує Овідій у своїх «Любощах» (II, 4, 5) Катуллове «odi et amo» (люблю й ненавиджу)[4].
Звукова експресія вірша нерідко буває такою інтенсивною, що видається грою світла й музики, як у цих ось рядках, що вславляють Амура-тріумфатора («Л.», І, 2, 41–42):
4
Подібно — й у третій книзі (11, 33;38): «Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть…»; «Блуду сахаюсь, але — тіло однако люблю».