Частку зроблено вже. Попереду — ще якась частка.
Киньмо вже якір, нехай перепочине судно.
Книга друга
«Гейя, Пеане{181}!» — гукніть — і ще раз: «Гейя, Пеане!»
Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.
Віршам моїм — від закоханих пальма; їй уступають
Пальми із Аскри співця і Меонійця-співця.
Так син Пріама, той гість, коли з войовничих Аміклів{182}
Звабою викрав жону, біле вітрило підняв.
Так-от і той, хто тебе на чужинську взяв колісницю,
Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.
Що ж ти, юначе, спішиш? Судно твоє лиш починає
[10] Плавання, а береги, ой, ще далеко відсіль.
Милу зловив ти, за мною йдучи, та цього ще замало:
Вчив я ловити, навчу — як не пустити із рук.
Штука здобути, а зберегти — то штука не менша:
Там діє випадок; тут — діє уміння твоє.
Нині мені, Кітереє, сприяй, з нею й ти, її сину!
Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!
Не за буденне берусь: як Амура затримати, хлопця, —
Світом широким-бо він пурхає вільно собі.
Й дива нема: два крильця його до лету готові —
[20] Важко вповільнити їх, дати їм міру якусь.
Гостеві{183}, щоб не утік, перекрив усі виходи Мінос —
Той же, сміливець, для крил винайшов стежку собі.
Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,
Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.
«Годі, — умілець почав, — справедливий Міносе, — годі
Й далі в’язнити мене — в землю батьків дай лягти!
Хоч на вітчизні своїй — гірка моя доля! — не міг я
Жити — то вмерти б хоча в рідному краї дозволь!
Хлопцеві дай поворот, якщо вже не жаль тобі старця,
[30] А якщо хлопця не жаль — старця тоді пожалій!»
Мовив таке. Іще й не одне казав надаремно —
Владар таки не давав дозволу на поворот.
«Що ж, — усміхнувся прохач, — ото саме нині, Дедале,
Доля для хисту твого гарну нагоду дає.
Мінос посів суходіл, посів він і моря простори,
Тож ні по хвилі звідсіль, ні по землі не втекти.
Небо ж вільне зате! На небесну зважуся стежку!
Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
Та не до зоряних, ні, хоромів твоїх я зібрався —
[40] Хочу з неволі втекти — вільним є цей лише шлях.
Стіксом дорога б вела — потривожив би Стіксову хвилю!
Нині природі своїй межі накреслю нові».
Часто біда пробуджує хист{184}: чи колись помишляв хто,
Що на повітряну путь може ступити нога?
Крила — весла{185} птахів — укладає з пір’їн ряд до ряду,
Нитка по нитці, з-під рук витвір легкий постає.
Воском, що зм’як на вогні, він в’яже пір’їн тих основу —
Вже до завершення йде вмілості дивної плід.
Радий Ікар: і пір’я, і віск — то гра для хлопчини.
[50] Й гадки не має, що це — буде за збрую йому!
Батько ж йому: «Ось ці весла-човни нас доправлять додому,
Спосіб утечі такий — змога єдина для нас.
Мінос, що міг, — усе перекрив, але не повітря,
Ось тобі винахід мій — в небо, крилатий, рушай.
Лиш оминай Калісто{186}, мечоносця цурайсь, Оріона,
Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
Тільки за мною, мій сину, лети, і тільки за мною!
Будеш триматись мене — буде безпечним твій лет.
Бо, коли вище, в етер, до сонця підлетимо ми, —
[60] Пір’я розгубимо: віск топиться коло вогню.
А понад морем самим коли крилами будем махати, —
То обважніють вони, змочені сплесками хвиль.
Отже, середини, сину, тримайсь! Обачно й з вітрами:
Хай лиш легкі, ходові, дмуть у вітрило твоє».
Мовивши те, до плечей припасовує хлопцеві крила,
Рухати вчить ними; так — птаха навчає пташат.
Далі й собі до плечей прикріпивши змайстровані крила,
Тремко в повітрі нову мовби намацує путь.
А перед тим ще поцілував розчулено сина —
[70] І по старечій щоці тиха сльозина спливла.
Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
Рухає крилами сам, позирає й на синові крила —
Пильно стежить за тим, щоби належний був лет.
Вже й насолоду, не страх, на новій відчувають дорозі,
Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
А риболов якийсь, ловлячи риб на вудку тремтливу,
Вгледівши їх, сторопів — випустив вудку з руки.
Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
[80] Й Делос — край, що його клароський бог{187} полюбив.
З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
Й Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.
Вище у небо злинув Ікар (молоде — нерозважне),
Батька, провідця свого, десь він лишив унизу.
Слабнуть вузли і топиться віск, бо вже ближче до сонця,
Вітру, хоч як не махай, руки не ловлять уже.
Глянув униз із висот, озирнув ті безкраї моря —
І від переляку день видався ніччю йому.
Воску — мов не було; не крилом б’є повітря — руками…
[90] Де в порожнечі, однак, де тут опора яка?..
Впав він. А перед тим: «Я падаю, падаю батьку!..» —
Й тихо: в зеленій воді вмить заніміли уста.
Батько ж (не батько уже!), нещасливий, — «Ікаре, — гукає, —
Де, під якою з зірок, любий Ікаре, летиш?..
Де ти, де?.. Одгукнись!..» Аж пір’я угледів на хвилі…
Тлінні кістки дав землі, морю — нетлінне ім’я{188}.