Мінос людських, як бачимо, крил не міг зупинити,
Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!
Дурень же, хто чаклунам гемонійським послушний, зрізає
[100] Наріст із лоба лошат — як приворотне дання.
Щоб не вмирала любов, не поможе ні зілля Медеї,
Ні заклинання-пісні марсів{189}-чарівників.
Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:
Пристрасть, хоч як там чаруй, згасне поволі сама.
Марно вгощати дівчат зеленавим любовним напоєм:
Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.
Геть із негожим усім! Щоб любили — сам будь люб’язний!
Вид твій, постава, краса — мало цього ще, повір.
Хоч би Ніреєм ти був, кого славив Гомер, а хоч Гілом{190},
[110] Що при джерельній воді викрали німфи його, —
Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї —
Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума.
Врода — минуще добро, з перебігом літ — убуває:
Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси.
Коротко ніжна фіалка цвіте, чи лілея, чи ружа:
Нині аж сяє вона, завтра — одні колючки.
Так і волосся твоє ось-ось посивіє, юначе,
Зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя тобі.
Дух свій, опору, плекай: триваліші блага — духовні:
[120] Дух супроводжує нас до похоронних вогнів.
Красним письменством серце своє не лінуйся живити
Й мовами насамперед оволодіти двома{191}.
Не красунем був Улісс, але красно вмів говорити —
І покохали його німфи дві{192}, діви морські.
Скільки разів Каліпсо з болем серця вмовляла Улісса:
Нині, мовляв, не пора пінити море веслом.
От вона вкотре просить його розказати про Трою,
Як вона впала, і він оповідь вкотре веде.
Стали край моря, було, й Каліпсо попросила Улісса
[130] Про одрісійського й тут їй розказати вождя…
Прутом легеньким Улісс (був прут у руці тоді в нього)
Що їй цікавим було, те й зобразив на піску.
«Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),
Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було
(Прутом обвів); от його й окропили ми кров’ю Долона,
Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.
Реза фракійського тут був намет, а по тій он дорозі
Коней, що їх уночі викрали, я повернув».
Креслив іще не одне, та хвиля на берег набігла —
[140] Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.
«Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що, бачиш,
Згладила махом одним стільки великих імен?»
Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,
Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.