Тільки люб’язність, що не кажи, може брати за серце,
Грубість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.
Хто б то любив коршака за дзьоб його лютий, за кігті,
Хто б то до вовка горнувсь, що роздирає овець?
Сильця ж не ставимо на ластівок, на ніжну пташину,
[150] Мирно під крівлями веж птах хаонійський{193} живе.
Геть же злісні сварки, язиків поєдинки дошкульні!
Милою мовою вмій ніжну живити любов.
Сварка — мужів од жінок, а жінок — од мужів одганяє,
Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.
Втім, це жінкам до лиця, бо сварки — то посаг жіночий,
Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.
Таж не закон повелів в одній обніматись постелі,
Ні! Не закон, а любов приписи тут видає!
З ласкою в серці приходь і ласкою слух зачаровуй,
[160] Щоб, лиш угледить тебе, аж розцвітала вона.
Не для багатих, однак, за наставника я у любові:
Можеш платити, тоді — зайве мистецтво моє.
Де вже вчити того, хто дарунками сипле довкола!
Тут відступаємо ми, марно змагатися тут.
Хист мій для вбогих, бо й сам, убогий, вмів я любити:
Не подарунками, ні — віршами вабив красунь.
Ти без гроша? То обачно люби й висловлюйсь обачно,
Стерпіти мусиш таке, чим би обуривсь багач.
Тямлю, я в гніві, було, збурив зачіску любки своєї —
[170] Скільки-то часу пішло, щоб задобрити її!
Туніки їй я не рвав, а каже, що рвав. Що поробиш?
За свої гроші, нову, кращу я їй відкупив.
Тож не повторюйте ви помилок свого вчителя, учні,
А засторогою — те, щó я за них заплатив.
З парфом заводьте бої, а подругам милим даруйте
Мир і забави, й все те, чим розкошує любов.
Може, хоч любиш її, не надто вона тебе любить —
То не біда: почекай — запалахкоче-таки.
Гілку, щоб луком була, треба гнути вкрай обережно:
[180] Спробуєш силу на ній — зразу й зламаєш її.
З глуздом, розсудно пливеш — течію подолаєш усяку,
А проти хвилі плисти — марно махати веслом.
З глуздом — і тигра служити привчиш, із Нумідії лева,
З часом навикне і бик плуга важкого тягти.
Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,
А піддалася таки: муж наполегливим був.
Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу
Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.
Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,
[190] Ратищем гострим не раз диких разив кабанів.
З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,
Глибшої рани не той — інший завдав йому лук{194}.
Я ж на Менальські хребти не велю оружно спинатись,
Ні під вагою тенет потом спливати, ані
Стріли стрічати грудьми: мистецтво моє — обережне,
Інших наказів тобі, окрім м’яких, не даю.
Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;
Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.
Ганить — за нею гани, а схвалює — схвалюй за нею;
[200] Каже, що так, кажи «так»; «ні» — то й ти кажи «ні»;
Смішно їй — ти усміхнись, сплакне — на сльозу спроможися:
Їй визначати, затям, вираз обличчя твого!
От вона кісточку гральну метне — промахнися зумисне,
А промахнеться вона — їй взяти гору дозволь.
А в довгі кості йде гра — щоб вона, бува, не програла,
«Псів» частіш викидай{195}, щоб вигравала вона.
Ну, а в «розбійники» гру розпочне — ти так роби хід свій,
Щоб над твоїм вояком ворог брав гору скоріш.
Сам окриття з гілочок над нею старайся тримати,
[210] Сам перед нею ступай — стежку вивільнюй в юрбі.
Стільчика їй поспіши до нош різьблених підкласти,
З ніжки сандалі зніми чи підв’яжи їх ізнов.
Хай замерзатимеш сам, та на грудях своїх її ручки,
Тільки-но мерзнуть вони, раз по раз відігрівай.
І не бери за ганьбу (хай ганьба, але ж насолода!),
Хоч не прислужник ти їй, люстро держати в руці.
Хто повергав потвор, що їх мачуха{196} зла насилала,
Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,
Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,
[220] Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.
Бачиш, як ревно служив улюбленці велет тірінфський,
Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!
Скаже на форум прийти — на форумі будь завчасý ще,
Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!
А кудись інде велить — поквапся, відклавши все інше,
І, хоч юрба на шляху, — наче на крилах лети!
А серед ночі вона, по гостині, вертатися буде —
За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.
Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),
[230] Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.
Що там надворі — дарма: чи спека, а чи снігами
Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!
В любощах — як на війні: оспалий — хай відступає!
Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.
Ночі безсонні, зими, труди, далекі дороги,
Болісті — все тут у тих, хоч і м’яких, таборах!
Мокнути будеш не раз, як дощі насуватиме небо,
Спатимеш, хоч і зима, просто на голій землі.
Кажуть, що й Кінтій{197}, як був пастухом у ферейця Адмета,
[240] Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів
Тим, що приємне для Феба було?.. Коли хочеш любові
Не лиш на день, не на два — то позбувайся пихи!
А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі
І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:
Крівля вільна зате: зісковзнувши з тієї крутизни,
Ти у високе вікно нишком до любки пролізь.
Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,
Чим уже явно даси довід кохання свого.
Часто, Леандре, й ти, щоб не втратити діви своєї,
[250] Звагу свою їй являв — перепливав Геллеспонт.