Часто під осінь, коли, в усій красі своїй зрілій,
Гроно виповнює рік соком червоним, коли
То, бува, захолодить, то знов, як у спеку, розморить,
І від таких перемін тіло немов не своє, —
Хай буде в силі любка твоя, та коли вже відчує
[320] Каверзи неба вона і прихворіє, — тоді,
Саме тоді засвідчуй усю свою ніжність до неї,
Саме тоді засівай, жниво щоб гарне було!
І не занудься, гляди: хвороба ж — то не розвага,
Що лиш дозволить — роби, не покладаючи рук.
І не приховуй сльози, цілуватиме — не відвертайся,
Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.
Часто вголос обіти складай і при кожній нагоді
Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.
Кликни служку стару: в руці тремтливій принісши
[330] Сірку і яйця, нехай ліжко очистить, покій.
Все це — милі знакú твоєї про хвору турботи:
Так не один зміг дійти до заповітних таблиць{201}.
Не надокуч, одначе, ти їй своїм піклуванням:
Є ж бо і в щирім дбанні міра якась і межа.
Їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —
Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.
Нині не той, що од берега гнав, маєш вітер ловити —
Ні, ти на інший звертай, мірний, вітрило своє.
Ще недозріла любов, ступаючи крок, — дозріває;
[340] Гарно її підживляй — плечі розправить вона.
Ти от боїшся бика, а телятком він був — його пестив.
Ліг ти під тінь, де колись пагін до сонця спинавсь.
Так і ріка: спочатку — струмок, що в себе вбирає
Води нові все й нові — саме тому, що пливе.
Хай твоя любка до тебе звика, бо звичка — то влада!
Хоч бува й нудно, а ти — владною звичку роби!
День, а чи ніч — хай обличчя твоє постає перед нею,
Завжди хай бачить тебе, слухає завжди — тебе.
Щойно упевнишся в тім, що подруга звикла до тебе,
[350] Що засумує, коли раптом відійдеш кудись, —
Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,
Зсушена сонцем земля більше спиває дощу.
Демофоонта{202}, коли був при ній, не так сильно Філліда
Прагнула, щойно ж відплив — і запалала вогнем.
Як же смутив Пенелопу Улісс, блукач! Як далеко,
Лаодаміє, був твій люблений муж, Філакід{203}!..
Та ненадовго відходь: журба розвівається з часом —
Давня минає любов, не зволікає — нова.
Поки баривсь Менелай — в обійми гарячого гостя,
[360] Щоб не лежати самій, впала Єлена колись.
Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від’їхав, а дома —
Чим же ти думав? — удвох гостя й жону залишив!
Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче?
Повну кошару овець — вовкові-лісовику?
Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він
Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.
Винен ти сам, бо й час для перелюбу дав їм і місце —
Ти їй нагоду подав — і скористалась вона.
Справді-бо: мужа нема, а гість (не селюк якийсь) — побіч,
[370] Та й страшнувато самій в спальні лежати вночі.
Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:
Не змарнувала, кажу, послуги мужа свого.