Є між красунь і такі, що й вірність їм набридає:
Іншої в тебе нема — то пригасає любов.
Мовби пересит чує душа, коли все йде щасливо,
Й дива нема: у добрі міри пильнує не всяк.
Навіть неситий вогонь час од часу відпочиває,
[440] Наче прилігши; над ним — попіл сивіє тремкий.
Сірку наблизиш, однак, — і знову зрине пригасле
Полум’я, знову довкіл ясністю повнить усе.
В спокої так і душа: не тривожиш — мов завмирає;
Крицею раз лиш кресни — й знову любов палахне.
Хай через тебе тремтить, підживляй вогонь її серця,
Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.
Хто б то зрівнявся у щасті із тим, через кого кохана
В кривді не раз і не два з болем у серці зітхне,
Лиш про невірність почує твою, через кого рум’яне
[450] Зблідне обличчя умить, голос умить пропаде?
Я залюбки був би тим, кому рве вона в гніві волосся
Й нігтями, впавши у шал, цілить в обличчя; кого,
Щойно побачить, — і в плач, і тим, урешті, без кого,
Хоч би хотіла, однак, жити б ніяк не могла.
А запитаєш мене, чи довго їй так побиватись, —
Ні, бо задавнений гнів — то вже одна чорнота.
Ти приголуб її, білу обвий їй шию руками,
Ніжно на грудях своїх схлипи гіркі заспокій.
Сльози любов’ю вгамуй, любов’ю — осолоди їх.
[460] Так і відновиться мир, так і розвіється гнів.
Буде впиратися — хай! Уся аж скипатиме — хай там!
Ложа союзом, однак, ти уласкавиш її.
Там — лише злагода, там, на ложі, зброї не місце,
Тож і вибачливість там, де владарює любов.
Чубились щойно — а вже — голубочки, до дзьобика дзьобик,
Любо воркують собі, ніжності мовлять слова.
Спершу був безладом світ — в одній лежало все купі:
Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.
Потім над землями небо знялось, а твердь оточили
[470] Води; що вкупі було — стало собою уже.
Звірів ліси прийняли, у повітря птаство знялося,
Риби ж, одіті в луску, в води пірнули пливкі.
Плем’я людей у той час пустими блукало полями,
Міць, не розтрачена ще, грала в кремезних тілах.
Домом був ліс для них, лігвищем — лист, поживою — трави,
Довго не знався ніхто в тому блуканні з ніким.
Кажуть, що хіть ті серця, такі іще грубі, зм’якшила:
Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.
Що їм робити удвох — без наставника знали: Венера
[480] Ще без мистецтва в той час діло вершила своє.
Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,
З ким поєднати любов, знає і риба в воді;
Сарна за оленем йде; змія — до змії підповзає;
Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.
Рада вівця барану, під биком розкошує корова,
Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.
Шал розпікає кобил: хай яка далечінь поміж ними,
Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.
Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —
[490] Він — тільки він один! — тут же полегшує біль;
І не зрівняються з ним Махаонові{210} ліки: той засіб,
Скільки собі не стрибай — вмить оправдає тебе.
Поки таке я снував, Аполлон, бачу, — переді мною:
Ліру узяв золоту, пальцем струну колихнув.
Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —
З лавру вінець; наяву віщого бачу співця —
Й чую: «Наставнику, — так він почав, — легкої любові,
Швидше до храму мого{211} гурт своїх учнів веди:
Є там, на різні лади геть усюди знаний у світі
[500] Напис, що каже усім спершу пізнати себе.
Хто ж пізнáє себе, лиш той буде з глуздом любити
Й діла шукати собі лиш до своєї снаги.
Видався вродою хтось — нехай і пишається нею,
Шкіра у кого, мов шовк, — хай не ховає плеча.
Хто ж до розмови меткий, тому й мовчати не треба,
Гарно співаєш — співай, гарно вино п’єш — то пий!
Лиш, коли бесіда йде, — погамуй своє красномовство,
Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!»
Так напоумлював Феб, учімось у вчителя — Феба:
[510] Що то була б за пиха — віри не йняти богам!
Тож, хто уміло кохатиме, той — перемогу здобуде,
Той із мистецтва мого, що забажав, — почерпне.