Втім, що взяла борозна, — не всякчас оддає вона сповна,
Суднам не завше в путі віє вітрець ходовий.
Доля й коханця часто смутить, а рідше — втішає,
Отже, до випроб важких нині вже дух свій готуй.
Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі,
Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,
На узбережжі — скойок, повір, — стільки горя в любові:
[520] Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.
«Дома нема її», — скажуть тобі, — хоч її краєм ока
Вгледиш, та вір, що нема, власному оку — не вір!
Ніч обіцяла тобі, а цілуєш — зачинені двері…
Що ж, де стоїш, там до сну, брудно-не-брудно, лягай.
Кине й служниця-брехунка тобі: «А що це за пройда
Нам оббиває поріг, людям ступити не дасть?» —
Що ж, і зухвалу вітай та навіть зачинені двері,
Знявши вінок із чола, — ружами ти прибери!
Схоче впустити — ввійди; не захоче — йди собі з богом:
[530] Чемний не стане, затям, надокучати комусь.
«Що за настира такий!» — чи таке ти хочеш почути?
Май терпеливість: не вік дертиме носа вона!
І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї, —
Ні, ти їй ніжки цілуй, ніжки натомість цілуй!
Що на дрібному барюсь? Високого дух вимагає,
Тож про високе почну — слухай же, люде, співця!
Крок на крутизну роблю: круте — то мужності школа,
Стежка мистецтва мого теж не по рівнім веде.
Хай не хвилює суперник тебе — і твоя перемога,
[540] І переможцем таки ввійдеш в Юпітера храм.
Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб у Додоні:
Це у мистецтві моїм — перша з усіх настанов.
Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не випитуй,
Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.
Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,
А в допомогу йому — спільник наш, ніжний бог сну.
В цьому мистецтві, щиро кажу, не дійшов я вершини —
Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.
Чи при мені коханій моїй хтось міг би моргати,
[550] Я ж, зауваживши те, гнівові волі б не дав?
Муж її поцілував — і вже я їй тим дорікаю…
Так то я, бачиш, люблю — чистий тобі грубіян!
Ось чим не раз я шкодив собі! Більше розуму в того,
Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.
Краще й не знати того: що приховує — хай буде в тіні,
Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.
Тож не спішіть, юнаки, на гарячому подруг ловити:
Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!
В пійманих кріпне любов: коли їх застукати разом —
[560] Разом ітимуть вони й далі своїм манівцем.
Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,
Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.
Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,
З грізного бога війни — ніжним закоханим став.
Тут же й богиня сама (хто б то міг ласками їй дорівняти?)
Войовникові без слів, без дорікань піддалась.
Як же то, кажуть, глумилась вона, пустунка, над мужем:
Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кульга!
Часто при Марсові, наче Вулкан, сама кутильгала,
[570] Врода з грайливістю їй — як же були до лиця!
Ласки свої лиш спочатку вони в таємниці тримали,
Тільки спочатку їх блуд ще зарум’янитись міг.
Сонце викрило їх (та хто б одурити міг Сонце?) —
Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона.
Приклад лихий ти, Світоче, дав: вона ж за мовчанку
Ой, яку щедру б могла скласти подяку тобі!
Ну, а тим часом Вулкан і над ложем, і довкола нього
Сіті розставив тонкі, що й не угледіти їх —
І мов на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,
[580] Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.
Свідків скликає Вулкан… А було на що подивитись!
Кажуть, Венера ледь-ледь волі сльозам не дала.
Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:
Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.
Хтось із присутніх на жарт: «Раз тобі, наймогутніший Марсе,
Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!»
Тільки тебе вчув, Нептуне, Вулкан — увільнив їх із сіті.
Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.
Бачиш, Вулкане, провину свою? Раніше кохались
[590] Нишком, а в наші часи — все тут тобі на виду.
Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:
Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!
Й ви на таке не ідіть! Упіймавшись, Венера не зичить
Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.
Тож на суперника пастки не став і не перехоплюй
Вісників тихих його — писаних потай листів.
Хай перехоплюють чоловіки, якщо того хочуть, —
Ті, хто робитиме це правом вогню і води{212}.
Тут, уже вкотре кажу, про дозволені йдеться утіхи —
[600] Не для поважних жінок вірші грайливі сную!