Хто про Церерин обряд повідатиме темному люду?
Хто розголосить пісні самофракійських жерців{213}?
То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,
А про таємне плескать — ницість найнижча таки.
Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,
Хоч у воді, — й не сягне з гілки рясної плодів!
Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —
Хто язикатий, тому краще до неї не йти!
Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,
[610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б’ють,
Все, їй належне, однак, — у життя щоденного плині,
Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.
Навіть Венера, як одяг зніма, то відводить лівицю
Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.
Тільки тварина будь-де, на виду, годить своїй хіті —
Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.
Наші ж утіхи — це спальні півтінь, зачинені двері
І покривало тонке: голі ж ми не лежимо.
Тож як не темряви ми, то хоч тіні шукаєм легкої,
[620] Щоб не так світло було, як серед білого дня.
Навіть, коли у спеку чи дощ, не знаючи крівлі,
Люд під дубами ховавсь і жолудями жививсь, —
Навіть тоді у печерах, гаях, а не просто неба,
Хіть вдовольняли свою: сором-бо чули й тоді.
Нині — на всі вітри про нічні трубимо наші гульби,
Нині ми за похвалу будь-яку плату б дали.
Годі таку віднайти, на яку б не міг ти кивнути
Будь-кому не без хвальби: «Й ця он моєю була!»
Пальцем, куди б не ступив, норовиш одразу вказати,
[630] Тільки б когось у ганьбу та у неславу ввести.
Мало того! От набреше, бува, з чого сам би сміявся:
Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!
Тілом не поласувáв, то ім’я зачепить, тоді вже
Навіть про цноту саму слава лиха поповзе.
Йди тепер і зачиняй, ненависний стороже, двері
Хоч і на сотню замків — не допоможуть замки:
Ласощів підлий ловець чутки брудні розпускає:
Он як то легко, мовляв, меду і я тут лизнув!
Ми ж і про справжню любов хіба слівце яке зроним,
[640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.
Остерігайсь над усе якусь ваду зауважити в любки{214}!
Вдай, що не бачиш, — і це піде на користь тобі.
Чи дорікав крилоногий герой{215} Андромеді за те, що
Личко її чарівне надто вже смагле було?
Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —
Гектор її лиш один просто стрункою вважав.
Не до смаку щось? Дарма! Ти звикай, а час — допоможе:
Лиш на початку любов пильно зауважує все.
Поки із стовбуром ще не з’єдналась прищеплена гілка,
[650] Навіть легкий вітерець може зламати її.
Та незабаром вона й буревію опертися зможе,
Дереву свіжу снагу, з ним поєднавшись, дає.
Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:
Що неприємним було — згодом не є вже таким.
Запах бичачої шкіри, скажім, гидкий на початку,
Всоте понюхай її — запаху наче й нема.
Вади ще й назвами прихороши: у дівчини шкіра,
Мов іллірійська смола, — буде «смаглявка» тобі;
Зизу — Венерою зви; світлооку — Мінервою; стонклу,
[660] Наче та тріска, худу — тут же стрункою назви;
Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:
Що якій ваді близьке, тим і приховуй її.