Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась
Консулі{216}: хай цьому лік цензор суворий веде,
Надто, коли відцвіла, коли сивий вискубує волос,
Сивої вісник зими (вéсни — позаду уже).
Втім, ні цього, юнаки, не цурайтесь, ні старшого віку:
Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.
Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:
[670] Кроком нечутним ось-ось старість підступить сумна.
Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,
Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,
Чи свого тіла снагу, всі труди оддавайте жіноцтву:
Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!
Сприт у тих справах — у старших жінок і, що найцінніше, —
Досвід, наставник усіх, де які є лиш, мистецтв.
Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —
Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.
Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,
[680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!
Щоб насолоди сягти, не треба таким заохоти:
Тут як йому, так і їй — рівна слугує жага.
Бридко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі
(Ось чому я не вдаюсь до хлопчаків по любов).
Бридко, як жінка до рук лиш томý йде, що так воно треба,
Й, холодно віддаючись, — подумки вовну пряде.
Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене!
Ані від кого мені послуг не треба таких!
Слухати любо зате, як вона розкошує-шепоче,
[690] Як зупиняє мене — не поспішай так, мовляв.
Любо дивитись у розпал жаги подоланій в очі —
Хоч і подолана, все ж — мляво пручається ще.
Не для зеленої юні дала ті розкоші природа:
Виповниш сім п’ятиліть — будеш готовий до них.
Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх
В амфори влите було, — зрілого дайте вина!
Тільки розлогий платан — од пекучого Феба схорона,
Щойно проросла трава — коле у босу стопу.
Чи Герміоні першість оддав би ти, а не Єлені?
[700] Горгу{217} б хіба подивляв більше, ніж матір її?
Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,
Будуть тобі до смаку щонайсолодші плоди!
Втім, їх уже прийняло, заодно з ними, ложе коханців:
Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!
Самі собою слова без твого надихання пливтимуть
І бездіяльною там ліва не буде рука:
Знатимуть пальці й самі, куди їм сягати, куди там
Потайки стріли свої хитрий пускає Амур.
Із Андромахою бавився так і Гектор могутній —
[710] Не на одній лиш війні користь од нього була.
Так і могутній Ахілл, обіймаючи бранку Лірнеську,
Втомлений боєм, м’яке ложе любовне гнітив.
Пестив тебе, Брісеїдо, а ти — його рук не сахалась,
Хоч їх не раз він в бою кров’ю фрігійців багрив!
Може, грайливо й сама ти до них, незборних, тяглася,
Щойно до любощів хіть заполонила тебе.
Тільки не квапся, гляди: Венери діла — неквапливі,
Звільна, по крокові крок до насолоди іди!
Знайдеш місця, до яких дає радо жінка торкатись, —
[720] От і торкайся до них, соромом те не вважай!
Скоро у любки в очах мов огні перелітні помітиш:
Так на тремтливій воді зблискує сонце, бува.
Далі — і схлипи, й жалі, і шепоти милі, й зітхання,
Й ті, що співзвучні тій грі, ніжні, солодкі слова.
Лиш на вітрилах тугих не жени ти поперед неї,
А піде швидше вона — й ти поспіши навздогін.
Разом ідіть до мети! Впадете водночáс у знемозі —
То привітайте себе: повною втіха була!
Так і веди борозну, коли спокій, коли небезпека
[730] Не підганяє тебе: швидше-но, швидше, мовляв.
А коли так — ну що ж, налягай тоді на всі весла
І не жалій скакуна — чвалом пусти, приострож!
Ось і праці кінець! Подай мені, вдячне юнацтво,
Пальму й чоло увінчай з мирту пахучим вінком!
Як Подалірій цілителем був, порятунком данайців,
Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,
Даром пророцтва — Калхант, а списом — син Теламона,
Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!
Шану складіть мені, чоловіки, своєму співцеві,
[740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!
Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові, зброю:
Як володів нею він, так покажіть ви й себе!
Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях
Напис залишить такий: «Учнем Назона я був».