Выбрать главу
Ще ж і дівчатам (прохають мене) подам настанови.    Ще одну книгу — для вас, ніжні, писатиму я!

Книга третя

На амазонок данайців я вів, тепер амазонкам,    Пентесілає{218}, твоїм зброю вкладаю до рук. Рівні щоб сили були! Про звитягу подбає Діона    Й той, хто над світом усім пурхати звик — її син. Якось негоже іти оружним — на безоружних,    Так ото перемогти — чи не ганьба це, мужі?
Хтось, може, скаже на те: «Змії додавати отрути?    До безборонних овець хижу вовчицю вести?» Ти, бач, провину чиюсь — на всіх жінок виливаєш: [10]   Кожну за вчинки її так поцінуй або так. Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру,    Старший{219}; і право на це мають обидва брати. Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея{220}    В темінь Аїда, живий, в’їхав на конях живих. А Пенелопу згадай: свого мужа, що два п’ятиліття    Бився, а два — мандрував, чесно чекала вона. А Філакіда жона{221}? Хіба ж не вона передчасно    За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла? Й Феретіада{222} жона, щоб муж міг уникнути смерті, [20]   В темінь Аїда й вона не завагалась зійти. «Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!»    Кинулась, мовивши так, Іфіса донька{223} в огонь. Мужність{224} — це жінка, зауваж: жіноче ім’я в неї, одяг —    От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.
Втім, у науці своїй аж таких висот не сягаю,    Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил. Я — пустотливих наставник утіх, легкого кохання:    Як про те дбати жінкам, щоб їх любили, — повчу. Жінка ні стріл, ні жагучих огнів відбивати не звикла, [30]   Зброя ця чоловіків рідше, скажу я, разить. Йдуть на обман частіше вони, а не ніжні дівчата —    Так от тобі, нашвидку, й не звинуватити їх. Чей же колхідянку зрадив Ясон, дітей своїх матір, —    Іншу в обійми свої, клятвопорушник, узяв. Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині, Аріадна    Ледь що не стала, журна, здобиччю чайок морських. А запитай, чому Дев’ять доріг{225}, чому така назва, —    «Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь». Гість твій (вершина чеснот!) лишив тобі меч свій, Дідоно, [40]   Й смерті причиною став — от як за ласки сплатив! Що вас згубило? Скажу: любили ви не по-мистецьки, —    Тільки мистецька любов не пригасає, тривка. Й далі б любили не так, та сама Кітерея веліла,    Враз об’явившись мені, вчити вас і додала: «Чим то на кривду таку дівчата й жінки заслужили,    Щоб, безоружні, ішли в руки оружним мужам? Дві твої книги чоловіків знавцями зробили    Справи своєї, тепер — виготуй зброю жінкам! Хто так неславив, згадай, Менелая жону{226}, той потому [50]   Їй же хвалу проспівав на щасливішій струні. Ніжних дівчат (бо хто ж, як не ти?) якщо порятуєш —    Буде тобі все життя гарна віддяка од них». Мовивши, з мирту листок (волосся миртом вінчала)    Й декілька ягід мені, всміхнена мило, дала. Щойно отримав той дар — божество мене осінило,    Вишній етер заяснів, з серця звалився тягар. Поки цей дар у мені — до науки беріться, дівчата:    Цноти, законів і прав не переступите ви! Думайте вже відтепер, що й вас очікує старість, — [60]   Хай ні хвилина життя вам надарма не спливе! Поки ще можна, допоки літа іще повносилі —    Бавтеся! Хутко пливуть, гейби рікою, роки. Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути,    Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою,    Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро. Де засірів чагарник, там учора я бачив фіалки,    Вчора ще з терня того квіти я рвав для вінка. Нині коханця з порога женеш, а завтра, а завтра — [70]   В ліжку, самотній, старій, холодно буде тобі. Жоден гуляка нічний не загримає вже в твої двері,    А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд. Скоро, ой, скоро врода твоя пригасне у зморшках,    Барву обличчя твого наче морозом приб’є! А сивина (те пасмо, мовляв, у мене з дитинства)    Вибілить голову всю, не омине й волоска. Змії зі шкірою враз — і старість свою полишають,    Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть, Нам же — онови нема. Зривайте красу ще квітучу: [80]   В порох щоб не осипавсь так і не зірваний цвіт. Врешті, й пологи — до старості крок, та й нива втрачає    З року на рік, по жнивах, краплю своєї снаги. Не червоній через Ендіміона латмійського, Люно;    Зоре світанкова, й ти — через Кефала свого! А Кітерея? (Вона ж — і Гармонії мати, й Енея)    Тужить по нинішній день: бачить Адоніса кров. Приклад беріть, умирущі, з богинь — невмирущого роду:    Не відмовляйте мужам — хай посмакують утіх! Може, одурять? А втрата яка? Що ваше — те з вами: [90]   Тисяча хай почерпне — й краплі не втратите ви. З часом і крицю зітреш; від ужитку тоншає кремінь,    Не убуває ж того, що насолоду дає! Хто б то, скажи, боронив — вогонь од вогню запалити?    Хто б у цебрі зберігав безмір морської води? Втім: «Так негарно!» — може, котрась дорікне ласунові, —    Моря не скривдиш, кажу, скільки його не черпай. Не до розпусти хилю, кажу лише втрат не лякатись:    Ваші солодкі дари вільні від будь-яких втрат! Поки ще в гавані я — легкого нам подуву досить; [100]   Далі тугіші вітри гнатимуть наше судно.