Ще ж і дівчатам (прохають мене) подам настанови.
Ще одну книгу — для вас, ніжні, писатиму я!
Книга третя
На амазонок данайців я вів, тепер амазонкам,
Пентесілає{218}, твоїм зброю вкладаю до рук.
Рівні щоб сили були! Про звитягу подбає Діона
Й той, хто над світом усім пурхати звик — її син.
Якось негоже іти оружним — на безоружних,
Так ото перемогти — чи не ганьба це, мужі?
Хтось, може, скаже на те: «Змії додавати отрути?
До безборонних овець хижу вовчицю вести?»
Ти, бач, провину чиюсь — на всіх жінок виливаєш:
[10] Кожну за вчинки її так поцінуй або так.
Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру,
Старший{219}; і право на це мають обидва брати.
Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея{220}
В темінь Аїда, живий, в’їхав на конях живих.
А Пенелопу згадай: свого мужа, що два п’ятиліття
Бився, а два — мандрував, чесно чекала вона.
А Філакіда жона{221}? Хіба ж не вона передчасно
За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?
Й Феретіада{222} жона, щоб муж міг уникнути смерті,
[20] В темінь Аїда й вона не завагалась зійти.
«Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!»
Кинулась, мовивши так, Іфіса донька{223} в огонь.
Мужність{224} — це жінка, зауваж: жіноче ім’я в неї, одяг —
От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.
Втім, у науці своїй аж таких висот не сягаю,
Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.
Я — пустотливих наставник утіх, легкого кохання:
Як про те дбати жінкам, щоб їх любили, — повчу.
Жінка ні стріл, ні жагучих огнів відбивати не звикла,
[30] Зброя ця чоловіків рідше, скажу я, разить.
Йдуть на обман частіше вони, а не ніжні дівчата —
Так от тобі, нашвидку, й не звинуватити їх.
Чей же колхідянку зрадив Ясон, дітей своїх матір, —
Іншу в обійми свої, клятвопорушник, узяв.
Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині, Аріадна
Ледь що не стала, журна, здобиччю чайок морських.
А запитай, чому Дев’ять доріг{225}, чому така назва, —
«Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь».
Гість твій (вершина чеснот!) лишив тобі меч свій, Дідоно,
[40] Й смерті причиною став — от як за ласки сплатив!
Що вас згубило? Скажу: любили ви не по-мистецьки, —
Тільки мистецька любов не пригасає, тривка.
Й далі б любили не так, та сама Кітерея веліла,
Враз об’явившись мені, вчити вас і додала:
«Чим то на кривду таку дівчата й жінки заслужили,
Щоб, безоружні, ішли в руки оружним мужам?
Дві твої книги чоловіків знавцями зробили
Справи своєї, тепер — виготуй зброю жінкам!
Хто так неславив, згадай, Менелая жону{226}, той потому
[50] Їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.
Ніжних дівчат (бо хто ж, як не ти?) якщо порятуєш —
Буде тобі все життя гарна віддяка од них».
Мовивши, з мирту листок (волосся миртом вінчала)
Й декілька ягід мені, всміхнена мило, дала.
Щойно отримав той дар — божество мене осінило,
Вишній етер заяснів, з серця звалився тягар.
Поки цей дар у мені — до науки беріться, дівчата:
Цноти, законів і прав не переступите ви!
Думайте вже відтепер, що й вас очікує старість, —
[60] Хай ні хвилина життя вам надарма не спливе!
Поки ще можна, допоки літа іще повносилі —
Бавтеся! Хутко пливуть, гейби рікою, роки.
Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути,
Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття.
Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою,
Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.
Де засірів чагарник, там учора я бачив фіалки,
Вчора ще з терня того квіти я рвав для вінка.
Нині коханця з порога женеш, а завтра, а завтра —
[70] В ліжку, самотній, старій, холодно буде тобі.
Жоден гуляка нічний не загримає вже в твої двері,
А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.
Скоро, ой, скоро врода твоя пригасне у зморшках,
Барву обличчя твого наче морозом приб’є!
А сивина (те пасмо, мовляв, у мене з дитинства)
Вибілить голову всю, не омине й волоска.
Змії зі шкірою враз — і старість свою полишають,
Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,
Нам же — онови нема. Зривайте красу ще квітучу:
[80] В порох щоб не осипавсь так і не зірваний цвіт.
Врешті, й пологи — до старості крок, та й нива втрачає
З року на рік, по жнивах, краплю своєї снаги.
Не червоній через Ендіміона латмійського, Люно;
Зоре світанкова, й ти — через Кефала свого!
А Кітерея? (Вона ж — і Гармонії мати, й Енея)
Тужить по нинішній день: бачить Адоніса кров.
Приклад беріть, умирущі, з богинь — невмирущого роду:
Не відмовляйте мужам — хай посмакують утіх!
Може, одурять? А втрата яка? Що ваше — те з вами:
[90] Тисяча хай почерпне — й краплі не втратите ви.
З часом і крицю зітреш; від ужитку тоншає кремінь,
Не убуває ж того, що насолоду дає!
Хто б то, скажи, боронив — вогонь од вогню запалити?
Хто б у цебрі зберігав безмір морської води?
Втім: «Так негарно!» — може, котрась дорікне ласунові, —
Моря не скривдиш, кажу, скільки його не черпай.
Не до розпусти хилю, кажу лише втрат не лякатись:
Ваші солодкі дари вільні від будь-яких втрат!
Поки ще в гавані я — легкого нам подуву досить;
[100] Далі тугіші вітри гнатимуть наше судно.