Вже нагадати я мав, щоб із пахв не чулося поту,
Щоб у жорстких волосках ноги твої не були, —
Але ж наука моя — не для дів із ущелин Кавказу
І не для тих, які п’ють воду з Каїка{230}-ріки.
Й зуби, щоб білі були, зрозуміло, чистити треба,
Вранці — вмивати лице у прохолодній воді.
Зайве вас вчити, як білизною скрасити щічки,
[200] А коли надто бліді, — як зарум’янити їх.
Тонко умієте ви із бровою брову поєднати{231},
Й мушкою барві лиця дати відтінок м’який.
Вугликом очі не гріх підвести вам, а чи шафраном,
Що на твоїх берегах, Кідне прозорий, росте.
Є в мене ще про плекання краси одна невеличка
Книжечка{232}, труду, проте, в неї чимало я вклав.
Там і шукайте порад, чим і як поправити вроду,
Вчіться: в науці моїй не розчаруєтесь ви.
Вабить — краса без прикрас. Чепуріться, але непомітно.
[210] Не виставляйте на вид все те начиння своє.
Що за приємність побачити те, як з обличчя спливає
Гущею червінь вина аж до дівочих грудей?
Ну а смердюча та гидь, що її постачають Афіни, —
Щось, чи то сік, чи то мазь з жирної вовни овець?..
Мозку із лані кісток добувати при комусь не варто
І, коли хтось завітав, чистити зуби не варт.
З чого краса постає, те саме по собі — некрасиве:
Не у роботі самій — в виробі бачиш красу.
Що подивляєм тепер, на чому підпис Мирона, —
[220] Спершу це, ще до лиття, — бронзи безликої шмат.
Золото плавлять, кують, тоді лише — перстень із нього.
Ваше коштовне вбрання — вовною, брудом було.
Мармур був, брила, а вже — Венера викручує-сушить
(Ось на що здатний різець!) мокре волосся своє{233}.
Так от і ти чепурись (коханець хай думає: «Спить ще»),
Врешті, такою постань, мовби з картини зійшла!
Нащо б то знати мені, що за блиск на твоєму обличчі?
Спальню свою — на замок: ще ж не закінчено твір!
Є такі речі, що чоловікам і не личило б знати,
[230] Не приховали б ви їх — нам неприємні були б.
Золотом сяє, в скульптурах, театр, а глянеш пильніше —
Дерево це й золоте, дуже тонке, покриття.
Близько до них підійти, поки ще не готові, не можна, —
Й ви без сторонніх очей вроду плекайте свою.
Що ж до волосся, тут навпаки: розчісуйся будь-де,
Хай собі в’ється воно, вільно, в усіх на виду.
Головно — не гарячкуй, не змушуй служку раз по раз
То розплітати його, то заплітати ізнов.
Служки не кривдь. Не одна ж їй до крові подряпає лиця,
[240] Голкою руку штрикне, сповнена гніву й злоби.
Й та їй на голові, хоч клене, — укладає волосся:
Рясно на зачісці тій, краплями, — сльози і кров.
Обмаль волосся — то, мов у храмі, при Добрій Богині{234},
Сторожа став і наводь лад на своїй голові.
Тямлю, звістили одній, що прийшов я; поспіхом вийшла,
Бачу: на голові — штучне волосся… навпак.
На ворогів заклятих нехай, на дрімучих парфянок
А не на римських жінок сором спадає такий!
Що то за бик, коли рогів нема? Що за луг — без травиці?
[250] Гай — без листків, голова — без волосини на ній?