Втім, не Семелу, не Леду я вчу, не ту, що з Сідону{235}
Ген через моря глибінь начебто бик її віз,
І не Єлену, яку Менелай заповзявсь відібрати
Від крадія-пастуха (кожен з них знав, що робив!) —
Є кого вчити в нас: юрми дівчат — і гарненькі, й не дуже,
Більшість, до слова кажу, гірша од меншості й тут.
Гарним ані настанов, ні науки не треба, бо їхній
Посаг — це гарність, вона ж — сильна сама по собі.
Море ясне — спокійний плавець, а коли спохмурніє —
[260] Вміння і засоби всі враз він пускає у хід.
Ледве чи є десь без вади лице. Ти й плямку найменшу
Від чоловічих очей, як тільки можеш, ховай!
Куца — сиди, щоб тебе за сидячу, як станеш, не мали;
Нижча від куцої ти — гостя на ложі стрічай.
А щоб на око він, поки лежиш, не визначив зросту,
Спритно на ноги собі ще й покривало накинь.
Вільний — для надто худих я радив би одяг; так само
Вільно й накидка нехай їм опадає з плечей.
Надто бліда до рум’ян хай вдається; а для смаглявих,
[270] Щоб відбілили себе, риба на Фаросі є.
Недосконалу стопу білосніжне взуття хай ховає,
Ніжку худу — ремінцем аж до колін обвивай.
Прикру нерівність плечей підправить подушечок пара,
Грудям пласким повноти кругла пов’язка додасть.
Пальці не дуже тонкі, не надто гладкі в тебе нігті? —
Менше руками собі в бесіді допомагай.
Запах із рота важкий — натще розмовляти не квапся,
Від чоловіка тоді краще вже одаль тримайсь.
Зуб почорнів? Чи більший котрийсь? Чи вибився з ряду? —
[280] Не усміхайся, бо цим — тільки нашкодиш собі.
Сміх, вір не вір, у жінок — це теж поважна наука:
Ще ж і корисна, бо й сміх — теж якась частка краси.
Смійтеся, злегка лише, щоб дві ямочки грали на щічках,
Нижня губа щоб ледь-ледь верхніх торкалась зубів.
Смійтесь, отже, не так, щоб живіт од сміху стрясало, —
Хай по-жіночому сміх — солодко, ніжно бринить.
Деяких так бере сміх, що аж губи їм викривляє,
Інших — трясе, от і знай: плач то у них, а чи сміх.
Ще у якоїсь сміх — наче скрик: при жорні, буває,
[290] Знуджена колом іти, так-от ослиця ревне.
Далі наука й плачем зайнялась: уже й плачемо гарно —
Знаємо місце і час, спосіб і міру плачу.
Мало того! Велимо, щоб язик на тій чи на іншій
Літері мов спотикавсь, як у дитини бува:
Знадою й вада стає: одне якесь слово чи інше
Гірше, ніж досі могли, ми вимовляти вчимось.
От і бери усе те, раз воно помічне, до уваги.
Ще одне, теж помічне: вчись і жіночій ході.
Зваба і в ній немала: чи когось прихилиш до себе,
[300] Чи, навпаки, відштовхнеш, — вирішить саме хода.
М’яко ступає одна, погойдує стегнами звабно,
Туніка складками вслід — наче та хвиля морська.
А під тією аж стогне земля: мов червонощока
Повна умбрійська жона кроком сягнистим іде.
Міра вирішує все: тут селюцтво, а там щось аж надто
Витонкле. Ще раз кажу: міра вирішує все.
Плечеко ліве твоє, пам’ятай, хай оголеним буде
І, що важливо, — й руки, лівої, не прикривай.
Надто, коли білосніжна вона: з цілунком, бувало,
[310] Я до такого плеча не один раз припадав!