Ось це й усе, на що вам природа не поскупилась;
Більше всіляких забав в нас є, у чоловіків.
Тут перегони з м’ячем, тут списи, розгонисті кола,
Зброя всіляка, щити — й кінь, що по кругу біжить.
Тож не для вас усе те: поле Марсове, Тибр і студені
В спеку води джерел{241}, діви й жінки, не для вас.
Портик Помпеїв зате, коли жар від коней етерних
Діви чоло обдає, — вам насолода й хосен.
Часто відвідуйте храм лавроносного Феба, що в морі
[390] Нам посприявши в бою, флот єгиптян потопив,
Радо бувайте і там, де сестра і дружина вождева{242}
В честь корабельних звитяг пишні колони звели.
Де вівтарі, де мемфійську телицю{243} обкурює ладан,
Де й три театри{244} — й щоб там на видноті ви були;
Далі — й арену, де кров на піску ще парка, а потому —
Цирк, де довкола стовпа — вихор гарячих коліс.
Що приховав — немов закопав: ніхто й не згадає.
Так-от і врода: чого, схована, варта вона?
Краще співай, ніж Тамір і краще грай на кітарі,
[400] Ніж Амебей{245}, а однак, хто б ти був без слухача?
От приховав би свій твір Алеллес із Косу — донині
В морі Венера{246} була б, десь у його глибині.
А чого прагне співець, про священні співаючи речі? —
Слави: всю працю свою славі присвячує він!
Дбали колись і боги, й вожді про поетів, а хорам
Дяку складали гучну і нагороду в свій час.
І величавим було, і святим імення поетів,
Дорогоцінні не раз їм подавали дари.
Енній{247} з Калабрії честь мав таку, Сціпіоне великий,
[410] Поряд із прахом твоїм, друга близького, лягти.
Нині — зневажено плющ: хоч як ушановуй мистецтва
Вчених сестриць, а тебе, врешті, назвуть лінюхом.
Хай там! А ми, й не склепляючи віч, слугуємо славі!
Без «Іліади» й Гомер нині б Гомером не був!
Хто про Данаю б чував, якби у тій замкнутій вежі,
Вік весь вона пробула, аж до старечих сивин?
Ось чому, кралі, посеред юрби вам варто бувати,
Часто ж ідіть за поріг — просто пройтися собі!
Так і вовчиця, щоб мати вівцю, йде на цілу отару,
[420] Так і Юпітера птах падає на голубів.
Хай і красуня покаже себе серед людної площі:
З-між багатьох одного, певно, привабить вона.
Де б комусь в око ти впасти могла — старайся там бути,
Щоб бодай хтось із юрби став закоханцем твоїм!
Випадок важить і тут: гачок наготові хай буде —
Рибка спіймається й там, де на улов і не ждеш.
Часто аж лапи збивають собі гончаки по яругах —
Олень же, глянеш бува, в сіті потрапить і сам.
От Андромеду візьми: не мала й у гадці, що сльози,
[430] Саме ті сльози рясні так заполонять когось!
Часто, в сльозах, волосся рвучи, на погребі мужа —
Мужа знаходить вдова: звабив когось її сум.
Лиш уникайте чепурунів, що такі вже охайні,
Мовби хто вилизав їх — до волоска волосок.
Вам говоритимуть — що й тисячам дівчат говорили:
З місця на місце, легка, пурхає їхня любов.
Як бути тій, якій трапивсь такий, ще легший од неї?
Може, раз уже так, — мати й самій багатьох?
Годі в те вірити, але це так: послухала б Троя
[440] Мудрих Пріама порад{248} — то б височіла й тепер.
Інші закоханих лиш удають, хай як це ганебно, —
Хочуть, святе вдаючи, вигоду мати якусь.
Тож не купіться, хай як од нарду б волосся блищало,
Хай там який на нозі був би тонкий черевик,
Хай би й тога була найтоншою ниткою ткана,
І, що не день, то новий перстень яснів би у них, —
Не спокусіться, кажу, бо то, може, злодій хитрючий,
Що не красу вашу, ні, — одяг ваш оком пасе.
Часто: «Віддай, то моє!» — кричать обікрадені кралі,
[450] Часто: «Віддай, то моє!» — форумом гомін іде.
Й дивишся мовчки, Венеро, на те зі свого золотого
Храму, на покидьків тих, — ти й Аппіади{249} твої.
Знає ж ту погань усяк, поіменно знає, а ви ж то —
Наче сліпі та глухі — й далі об них бруднитесь.
Доки ж то сльози чужі не служитимуть вам за науку?
Не одчиняйте ж дверей чепуруну-брехуну!
Хай би там як не божився Тесей, кекропіди{250}, не вірте:
Нині він, як і колись, тих же закличе богів.
Годі й тобі, хто Тесея наслідував, Демофоонте,
[460] Вірити: хто ж, як не ти, зрадив Філліду свою?
Наобіцяють вам щось — і ви щось та й пообіцяйте,
А як дадуть — тоді й ви не залишіться в боргу.
Вічний згасити вогонь на Вести жертовнику може,
Може поцупити щось, Інаху, з храму твого,
Може для мужа свого з аконітом цикуту змішати —
Та, що дарунки взяла, а відпустила — з нічим.