Біля пологих горбів, де цвітом Гімет багряніє,
В’ється священний струмок, зелень м’яка довкруги.
Ліс невисокий, радше гайок; суничники в травах,
[690] Пахне тут лавр, розмарин, мирт темнолистий росте,
Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,
Сосна, красуня гінка, — скільки-то різних рослин
То під Зефіром легким, то під іншим цілющим диханням
Скільки-то різних листків солодко, ніжно тремтить!
Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,
Втомлений, біля струмка він прилягав на траву.
«Ти, що в жару холодиш, — співати любив, — охолодо,
Знову мені до грудей, до палахких, припади!»
Хтось це підслухав, було, — й до Прокріди; вона кожне слово,
[700] (Серце — річ сторожка!) п’є уже вухом чутким.
Певна того, що їй донесли суперниці ймення —
Впала одразу, німа, розпач їй мову одняв.
Зблідла, як блідне листок на голій лозі виноградній
В дні, коли сива зима вже на порозі стоїть,
Наче те яблуко, що, наливаючись, віть угинає,
Незарум’янене ще, наче незрілий кизил.
Щойно до тями прийшла — рве одяг на грудях, а лиця
Дряпає, ранить, та чим, чим завинили вони?
Ось навпрошки, навмання вона рине, простоволоса,
[710] Схожа на ту, яку Вакх безумом — тирсом торкнув.
Ось і лісок. Супутниць своїх на узліссі лишивши,
Тихим, та певним, у гай кроком ступила вона.
Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?
Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?
Певно, чекала: ось-ось сюди ступить і та Охолода —
Й мужа застукаю тут у найганебнішу мить.
То цього жде вона, то, навпаки, жахається зради —
Всяке на ум йде, коли ставиш під сумнів любов.
Місце, ім’я, той шептун — усе мов кричало їй: «Зрада!»
[720] Ще ж, чого боїмось, — з опалу й віримо в те.
Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим’ятій, —
Серце забилося враз, наче та пташка в сильці.
Полудень тіні уже вкоротив, і до заходу сонця
Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло.
От і Кефал, поки в ліс увійти, в розпашіле обличчя
Хлюпає воду — схиливсь над гомінким джерелом.
Ти причаїлась, Прокрідо. А він, на травицю прилігши, —
Знову своєї: «Прилинь, о легковійна, прилинь!»
Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала,
[730] Розум до неї, а з ним — звичний рум’янець вернувсь.
І піднялась, і, гілки розсуваючи з-перед обличчя,
Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його.
«Звір там якийсь», — подумав Кефал і, лук ухопивши,
Вже накладає стрілу, що у правиці була.
«Ні, то не звір, то не звір! Не цілься у мене, нещасний!
Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв!
Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив!
Втім, через тебе давно кров’ю воно запеклось.
Гину завчасно, ще молода, але — не від зради,
[740] Значить, легкою, як пух, будеш ти, земле, мені.
Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих…
Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!»
Той вже холонуче тіло жони до грудей своїх горне
І омиває слізьми кров, що із рани струмить.
Гине вже. Звільна пливе з грудей необачної подих,
Він же — устами його, муж опечалений, п’є.
Ми відхилились, однак. Напрямець іти мені треба,
Човен по довгій плавбі в гавань пора довести!
Певно, чекаєш давно, що я поведу тебе в гості
[750] Й приписи певні подам, як повестися тобі?
Личить запізнення вам, при світлах усім покажися,
Ваша забарка, жінки, — звідниця то, ще й яка!
Хто вже сп’янів — той красу в поганенькій навіть угледить,
А якщо вади які — згладить їх тінями ніч.
Братимеш пальцями — вміло бери: є й у тому наука,
Рота рукою, скажім, не витирай за столом.
Перед гостиною не наїдайсь, але й в гостях май міру:
Їж, як смакує, але — менше, ніж з’їсти б могла.
Стала б таки при Парісові рот напихати Єлена —
[760] Той би скривився: «Ну ні! Дурень хай краде таку!»
Більше пасує жінкам, а навіть і личить їм — пити:
З сином Венери тобі, Вакху, найкращий союз.
Так, але поки ясна голова, поки пам’ять і ноги
Служать тобі й від вина ще не двоїться в очах.
От, бува, ляже якась, отуманена вогким Ліеєм,
З будь-ким готова зійтись, — це не огидно хіба?
Не засинай за столом: із сонної, всяке ж буває,
Хтось покепкує, а хтось, може, її поганьбить.
Далі, здалося мені, наче й сором повчать. А Діона:
[770] «Ти кажеш „сором“, а це, власне, є ділом моїм».
Жінка хай знає себе: відповідно до свого тіла,
Як випадало б лягти — кожна для себе рішай.
Світишся вродою — то горілиць прилягти не вагайся;
Спина немов з-під різця — спиною очі втішай.
Меланіонових пліч Аталанта торкалась ногами.
Ноги й у тебе такі — отже, лягай, як вона.
Куца — тоді на коня; для високої зростом фіванки
Жодного разу, повір, Гектор конем не ставав.
Жінка, станом струнка, опершись колінами в ложе,
[780] Хай при поставі такій зверне голівку набік.
Гарне стегно в тебе, груди круті — хай він над тобою
Стане, а ти вже собі навскіс на ложе лягай.
І не вважай, що то зле — по плечах пустити волосся:
Наче вакханка лежиш, мов окриваєшся ним.
А коли на животі наробила вже складок Люціна,
То, наче парф на коні, спиною ти повертайсь.
Тисячу є у Венери ладів. Та на правому боці —
Легше й простіше: лежиш, мовби напівгорілиць.
Ні Аполлона триніжок тобі, ні Аммон рогоносний
[790] Певних таких не дадуть, як моя Муза, порад!
Тож, коли віру ймете багатій на досвід науці —
Вірте! У віршах моїх не розчаруєтесь ви!
Жінку до самих кісток хай млість солодка Венери
Пройме, а рівно ж і він хай у знемозі тремтить.
Хай не змовкають ласкаві слова і шепоти ніжні,
Хай і нечемне звучить серед забави слівце.
А не вділила тобі до тих любощів смаку Венера —
Вдавано схлипуй хоча б, лиш не мовчи, не мовчи.
Ой, який же то жаль, коли ласки не відчуває
[800] Те, що слугує для втіх чоловікам і жінкам!
Лиш на обмані, гляди, не впіймайсь: уже не лінуйся —
І потремти, і схлипни, млосно й очима поводь.
Що тобі миле — голосом те, диханням засвідчуй —
Й тут (хоча сором про те!) є таємниці свої.
А вимагати платні по таких-от утіхах Венери —
Це позбавляти себе тих найсолодших утіх.
День у шпаринки лише хай у спальню твою зазирає:
Що не милує очей, те приховає півтінь.