Поет і сьогодні вділяє нам своєї радості, якою повнилось його римське п’ятдесятиліття, своєї теплої, з іскринками тонкого дотепу, інтелектуальної усмішки, якої так бракує нам у добу нинішню, споживацьку, де ще так багато холодного цинізму і так мало щирого, людського.
Любовні елегії
Книга перша
1
Зброю і грізні бої мав я славити віршем поважним{2}
Так, щоб і зміст його, й лад рівно, погоджено йшли.
З першим — другий рівняв рядок, та тут, засміявшись,
Кажуть, украв Купідон другого вірша стопу.
«Хто ж то, пустуне, тобі втручатись у пісню дозволив?
Я — Пієридів співець, я — не з твоєї юрми!
Що, якби меч — Венера взяла, а Мінерва русява —
Факел, і стали отак: з факелом — ця, та — з мечем?
Хто у лісистих ярах визнаватиме владу Церери,
[10] А на врожайних полях — діви, що з сагайдаком{3}?
Хто б то списа метати учив кучеристого Феба?
Хто б аонійську до рук Марсові ліру давав?
Мало ще влади тобі? Володіння тісні твої, хлопче?
Братись за діло чуже — не марнославство хіба?
Може, посів ти весь світ — Гелікон і Темпейську долину{4}?
Може, й над лірою вже влади не матиме Феб?
Тільки-но з першим рядком нова проснувалася пісня, —
З другим — слабнув мій дух через того пустуна.
А на легкому ладу — про що тут почати?.. Ні хлопця
[20] Поряд немає, ані — кралі з волоссям витким».
Так нарікав я, а він, умить сагайдак свій відкривши,
З нього мені на біду гострені стріли добув.
Лук на коліні зігнув, напнув тятиву що мав сили:
«Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!»
Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно:
Весь я — мов у вогні; в грудях — волóдар Амур.
Що ж, п’ятистопний вірш хай іде собі за шестистопним!
Війни і вірш бойовий — вам «Прощавайте!» кажу.
Росяним миртом{5}, Музо, вінчай золотисте волосся —
[30] Стоп одинадцять лише буде в двовіршах моїх!
2
Що то за диво, що й пóстіль мені видається твердою,
Й ковдра сповзає чомусь — вічно вона на землі?
Й сон мене геть не бере, як довго б ніч не тривала, —
Так я, бува, накручусь, аж усі кості болять.
Чи не любов то якась?.. Та її, беручку, б упізнав я.
А чи тим разом вона потай діймає мене?
Так воно й є: у груди впились нагострені стріли —
Правом сильнішого там загосподаривсь Амур.
Здатись чи бій повести, раптовий роздмухати пломінь?..
[10] Здамся! Легкий той вантаж, що не намулює пліч!
Палахкотить смолоскип, я зауважив, коли ним махати,
А даси спокій йому — то пригасає вогонь.
Більше шмагають биків молодих, що ярма скидають,
Аніж навиклих уже плуга важкого тягти.
Гостре вудило на те, щоби слухався кінь норовистий;
В бій поривається сам — зайва гнуздечка тоді.
Дужче й гостріше Амур діймає вогнем непокірних,
Ніж неремстивих, котрі владу його визнають.
Сам, Купідоне, скажу: я — чергова, нова твоя здобич,
[20] Я переможений, я — руки до тебе простяг.
Нащо нам воювать? Я миру, прощення благаю, —
Збройний, похвалишся тим, що безоружного вклав?
Мирт у волосся вплети, голубів запряжи материнських,
Ну, а сам вітчим{6} тобі повіз належний подасть.
Станеш на повозі тім, у тріумфі, й під оклики люду
Будеш уміло прудким летом птахів керувать.
І юнаків, що в полон ти узяв, і дівчат полонених
Юрмами вслід поведуть — матимеш славний тріумф!
Сам я, остання здобич твоя, уражений щойно,
[30] Твій полоняник сумний, в серці стрілу понесу.
Далі — Розсудливість, руки за спиною, в путах, вестимуть,
І Соромливість, і всіх, хто на Амура повстав.
Перед тобою тремтітиме всяк; простягаючи руки, —
«Славен будь!» — славнем тебе славити буде народ.
Зваби з тобою, Нестяма і Блуд, супутники, йтимуть, —
Де б ти не був, а вони — довкола тебе гуртом.
Ти із загоном таким — людей і безсмертних долаєш,
Сам ти, без почту того, — начеб оголеним став.
Матір{7} з Олімпа висот, звитяжній ході твоїй рада,
[40] Сиплячи ружі до ніг, буде плескати тобі.
У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі,
Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.
Навіть тоді (чи не знаю тебе?) багатьох ти обпалиш,
Навіть тоді, мимохідь, ран завдаси багатьом.
Хоч і хотів би, не втримаєш стріл: полинуть, летючі,
Шкодить не тільки вогонь — подих близького вогню.
Був таким Вакх, покоритель земель, прилеглих до Ганга:
Ти — голубами, а той — запрягом тигрів пишавсь.
Раз удостоївсь і я у священному бути тріумфі,
[50] То не втрачай у мені частки набутку свого!
На свого родича{8} Цезаря глянь, на звитяжне оружжя:
Тих, кого ним подолав, — ним же він і береже.