Латка скалить зуби й гавкає та намагається вирватися з рук своїй господині. Але гостя вже за дверима й вони зачинились, таки Латці перед носом. Так він і не використав нагоди пописатись перед своїми господарями.
Над озером
1. Зустрічі
Пів року Галя не була в своєму літньому дімку над озером. Його обмивали дощі та присипали сніги і він спав під їхнім покривалом. Був подібний до великого звір’я, що запав у зимову сплячку. Але засяяло сонце, пригріло й прокинулась весна. Снігові води стекли до озера, прокинулись його пожильці. Зазеленіли дерева. І Галя вернулась до свого дімка.
Мала хатка, наче б ждала на неї: повертання ключем, скрип дверей. Тріщить підлога під ногами, стіни наче б гомоніли від людських кроків. Під вікнами павутиння. Ще восени його сплели павуки. В ньому неживі, висушені мухи. Чи павукам було доволі харчів з цієї одної — другої мухи? Чи й вони теж спали в зимі?
Галя прибирає в хаті. Пил, що здрімався на підлозі, прокидається і підноситься в повітрі. Мерехтить — міниться пиляна смуга, вбираючи в себе сонячне проміння, що падає крізь вікно. Танцюють пилинки. Обмітає павутиння. Велика бура нетля падає на землю. Ще жива. Лізе помалу, розклавши крила, хитається і подібна до літачка, що збирається піднестися в гору. Але нетля не в силі піднестися. Мабуть павук пошкодив її. Галя бере її обережно й викидає на двір.
По стіні лізе велика, подовгаста комаха, бабище, як її називають. І знову: гайда на двір!
Прибравши хату, розкладає постіль: підносить ковдру й під нею… великий чорний жук! Дивиться великими сяючими очима й махає вусами. Галя говорить:
— А ти, що тут робиш?! Такий дикий звір і під ковдрою! То зима настала для тебе?
Заскакує ворога від заду і крізь шматину ловить зі страхом: ануж шпигне? Викинула за вікно, аж за ним закурилося.
Хата повна світла. Галя жмурить очі зі сну. Котра ж то година: восьма, дев’ята? Як довго спала! Ні, щойно п’ята. Невже так рано зачинається тут день? Вставати? І що робити так досвіта? Повертається до стіни, натягає коц на голову й западає в — півсон, мрії…
…. плюскотить озеро… сяє вода… як приємно плисти, яка тепла вода.
… лоскоче, переливається…
Вітер теплий, весняний вітер — шумлять дерева… співають птахи: соловій!
Он там у кріслатому дубі, співає, співає, аж переливається! З просоння: це ж Америка! Тут немає солов’їв!
Прокидається зовсім. Хата залита сонячним золотоцвітом. Ні, то не соловій, то тарахкає косарка. Хтось їде косити трави, буйні трави.
II. Галя виходить прогулятися
Дерева підросли. Високі американські ялівці не мають колючок. Їхня чатина м’яка, яснозелена. Цілі посипані сиваво-зеленими ягодами. Пахнуть і смакують як наші в бойківських горах. Але під ними не ростуть гриби. Загалом не родяться гриби, наші боровики. Треба чекати на осінніх козарів, чи масляків і підпеньок. Немає під ними й афинника, і загалом ягід.
О, це що?! Лежить покотом дуб коренастий. Вчора була буря і вихор зламав його. Не дарма ж писав Шевченко: «лама дуба, гне тополю». А здавалось би, що дуб кріпкий, твердий. Он же, як ляг поперек узбіччя! Чи то грім звалив його? Ні, таки вітер поклав дуба. Але ж, що показується, зблизька? Пень наскрізь порохнявий. Якась хвороба точила його довго, довго, ціле нутро сипка, бронзова маса, в ній наче підвішені дерев’яні волокна. Он чому ліг дуб! Внизу, поперек стежки, лежить кремезний конар. Аж ось куди вилетів від батька свого.
Водяні лелії танцюють уздовж берегів. Непорочно білі, радісно сяють золотим осередком. Сині бабки тріпочуть крильцями. Ліс водоростів хитається на дні. Дзюрчить струмок і весело вливається в озеро. Поперек струмка хтось кинув дошку. Вже й часинно прикрили її водорости. На краю лежить вуж. Бурий, з жовтим малюнком по боках. Товстючий і довгий. Приляг до дошки й дрімає. Вода ще холодна й хочеться холоднокровному плазунові погрітись на сонечку. Помітивши людину, вуж зсковзує з дошки й поринає у воду. Зараз таки, понад неї, винурюється його овальна голова, сяючі очі слідкують. Пливе здовж берега м’якими, хвилястими вигинами. Віч-на-віч з людиною, він певно думає, що йому робити? Йому ж треба до берега: в ньому його гніздо. Тож береться до купи трав біля Галиних ніг. Галя відступає: тут вуж має право. Зникає в щілині, навіть трава не хитнеться.
— Має там, певно сім’ю — думає Галя.
А жаби в оситнязі: бавх, бавх! — голос такий якби хто бубнив у старий бляшаний горщок. Бавх! бавх! бавх! і — плис у воду!