В сумежній кімнаті гомонить машина до шиття. То мама обшиває своїх п’ятеро дітей. Темноволоса, худа, вона хилиться над шитвом. Час від часу розпростовує спину або розтирає пальці, що замліли від роботи. Марійка любить гомін машини. Він наче одноманітна колискова пісня — усипляє. Він повчає, що мама ще не спить і нічого боятися. Марійка боїться. Теміні і ночі і страхіть, що причаїлись у густих, ворожих сутінках. Вона старається заснути поки мама ще шиє. Але, трапляється, що вона прокидається в ночі. І зараз наслухує, чи мама ще шиє. Але, проте вона не може заснути. Повертається з боку на бік, нудьга проганяє сон. Встає, загортається в коц і малими ніжками дріботить до швальні. Сідає на стільці, мама висипає перед неї шпильки, ґудзики, затріски, голки. Марійка порядкує їх і складає. Шпильки такі гарні! Вони мають кольорові скляні голівки. А вже, коли найдеться червона чи синя голівка! Марійка добирає голівки за своєю вподобою і вколює шпильки в папірець. На ньому вони рядками, а їхні голівки наче квіточки на городі.
Ґудзики теж гарні. Вони дуже різноманітні: круглі й гранясті, зі скла й перлової маси, з ушками і з дірками. І кольори у них теж різноманітні. Їх дівчинка складає до коробочок, або насилює на ниточки. Поки Марійка поскладає одне й друге, втомиться, і добрий сон знову нагадається дівчинці.
Буває, що мама висипає на землі обсяг мішечка. В ньому окрайці матерій, що залишились після шиття. Марійка запорпується в їхню теплу різноманітність і поринає в теплий, чарівний край казок. Он голубий шовк. Такий гладкий і сяйний. З такого шовку царівна носить сукню. А тут зелений, м’який оксамит. Наче травичка на полі. Стає на нього ніжкою: він так любо лоскоче босі пальчики. Дівчинка сміється щасливо.
Кусочки білого й чорного вона згортає у клубки. То овечки, з білого й чорного Марійка робить пастуха. Шматок бурого — собачка. На зеленій травичці пасуться овечки.
Багато, багато чудесного можна знайти в маминому мішку з шматинами. Але найкращий з усього червоний оксамит. Ця шматинка гріє, палає, чарує. З неї король має плащ обшитий смушком, набиваний самоцвітами й вишитий золотом. То лелітки та кусочки стрічки. З них Марійчині пальчики роблять оцей плащ та ще й золоту корону на нього.
Казки і сонність змішуються, і Марійка засипляє між шматинами. Відтіля її відносять до ліжка.
Але, буває, що глибока ніч покриває все: кімнати і спальню. Уже не гомонить машина. Марійка сідає на ліжку. На щастя світить ще мала нічна лямпочка. Але в її никлому світлі предмети видовжуються й набирають потворних виглядів. Хто зна, що за ними чаїться?
Трісь, трісь! Хруп, хруп!
Хтось іде! Може з кутка зараз таки вийдуть дванадцять розбійників?
Бавх, бабавх!
Марійка затулює очі, обгортає ковдрою голову і вся дрижить. Під щільно зачиненими повіками появляються червоні іскорки. Вони кружляють настирливо, вони щораз ближче. Вони щораз страшніші, вони вибухають і загоряють полум’ям.
Горить! Марійка підривається і скрикує. Але ніхто не чує її крику. Всі сплять глибоким сном. Марійка широко розплющує очі, але вогню немає. Там за вікнами певно горить! По сусідньому даху стрибає полум’я, зараз перекинеться сюди. Славко, Марійчин старший братчик, теж бачить огонь. Марійка навчилась бачити з тої пори, коли під час забави Славко скрикнув: горить, горить! і впав на землю та дістав приступ страшних корчів. Його підняли, роздягнули й повинули в холодний оклад. Лежав у ньому довго, інколи скрикував і знову діставав конвульсій.
З тої пори Славко нераз діставав такі приступи. Його крик: горить, горить! залишився у Марійчиних вухах і глибоко врився в пам’ять. Правда, вогню вона тоді не бачила, але вистачить, щоб Марійка закрила очі: під ними іскорки, що можуть змінитися в полум’я. Марійка вдивляється в темряву й наслухує. Здається: чує палахкотіння; певно вже за стіною. Щось тріщить, щось валиться! зараз завалиться дах!
Марійка зривається, біжить до їдальні. Там тихо, полум’я вже немає. Замість того є страшна, глуха темінь. З неї виринають потвори, темні з’яви гонять за Марійкою. Велетенські простягаються до дівчини лапи, готові кожної хвилі задавити її.
Марійка вже не видержує. Зривається з ліжка, бере подушку і коц і йде до когось «проситися в гості».
Всі сплять. Не можна будити батьків, зморених працею. Все ж таки інколи Марійка осмілюється впроситись до одного з них. Зібгавшись у клубок, засипляє в затишному батьківському ліжку, десь у ногах, щоб не заважати. Туди вже страхи не мають доступу. Буває, що боязку, нервову дівчинку спросоння змучені батьки проженуть. Йде тоді до Славка і тонким, несміливим голоском просить: