— Хто зна, чи Бобцеві від того не сталась яка пригода, — міркувала пані Ліда.
За хвилину вони розгорнули гілля крислатого ялівцю і побачили Бобця. Вигляд у нього був жалкий! Серед пронизливого смороду він крутився і вертівся і ніяк не міг удержати рівноваги. Падав на землю і качався та старався витиратись об суху чатину, що густо встелювала землю. Тер пащею об землю, лапами старався промити очі. Але вони заходили туманом і Бобцьо тратив рівновагу, а разом з тим, зір.
Як же це сталося? Здалеку побачив Бобцьо поміж кущами щось пухнате, чорне в білі смуги. Не багато надумуючись, він пігнався за дичиною. Ще один стрибок і в Бобця в зубах жмуток шерсти з хвоста. Але в тому рішальному моменті скунс підніс хвоста й порснув йому в обличчя свою пронизливу «парфуму». Бобцьо заскавучав, скунс зник у гущавині, а тепер Бобцьо плакав і скаржився і качався і тратив притомність.
— Ой, та його обризкав скунс! Ведім його швидко до озера, — говорила Ліда, беручи Бобця на ланцюжок. Сам бо він не потрапив би був іти.
У озері купали вони Бобця і мили, але пронизливий сморід держався його цупко. До того пес став блювати й памороки стали поглиблюватись.
Наблизився до них Микола й почув уже з віддалі, що за біда трапилась.
— Та його треба мити помідором, бо він витягає той сморід, — радив Микола.
— Ну, скажіть, де ви ранньою весною та ще й у лісі найдете помідори?
Ліда й Нінка подались швидко до дому. Тягнули за собою Бобця ні живого ні мертвого.
В дома Ліда видістала пляшку помідорового соку, що його звуть кечапом і стала намащувати ним Бобця. Ще там по боках голови йшло як так. Але сік зайшов до ока й до пащі. Сік той приряджують з оцтом та корінням і Бобцьо аж завив. Так його запекло око, так пекло в роті.
— Ой, мамо! — закликала Ніночка, — та він згине від цього кечапу!
Ні, Бобцьо не згинув. Його ще далі мили й купали вже тепер у ванні, намащували чим хто радив. Але на ньому, як і в хаті, ще довго держався запах скунса.
Бобцьо видужав, хоч ще довго не міг удержатися на ногах і якийсь час навіть не бачив добре. Згодом усе те пройшло.
Але Бобцьо зрозумів, що таке скунс і вже ніколи, за жадну ціну не був би наблизився до нього. Здалеку, помітивши чи вловивши запах, він скавулів та, підобравши під себе хвоста, втікав у протилежному напрямі від того, з якого вітер ніс сморід скунса.
Чому Василь покинув службу
Коли западала ніч, Василь залишався сам. У руку товстий ціпок, до грудей пришпилював ліхтарку і йшов звичайним, щоденним обходом. Спершу проходив чотири поверхи головного корпусу. У притемненому світлі машини виглядали як страшні звірюки, що шкірили зуби й металевими очима жадібно дивились на Василя.
Завжди він находив усе в порядку, бо хто крав би тяжкі машини? Вогню теж не було, ані навіть алярмового сиґналу, що кликав би на тривогу.
Сходив поволі по сходах аж до підвалу. Виходив бічною брамою, затріскував її на автоматичний замок і, зідхнувши з полегшею спинювався на фабричному подвір’ї. Частину свого завдання так він виконав. Присів на камінній лавці й похилившись, рисував щось палкою на піску.
— Тієї формули я ніколи не можу запам’ятати. Я вже казав О’ Кормікові й просив, щоб мені розтолкував на розум, як вона постала й як її примінюється. Але він тільки махнув рукою і повернувся до мене спиною. Або сам не знає, або надто лінивий, щоб одному студентові присвятити увагу. О, як дуже я хотів би скласти той іспит і позбутися тієї клятої оптики!
Василь був студентом. Як усі вони, чи може більшість, увесь рік він учився в університеті, а під час вакацій працював. Брав працю, яку міг найти, щоб тільки заробити гроші, потрібні йому для оплати студій продовж року. Тепер Василь мав працю нічного дозорця в фабриці «Гіґґінс і Ко». Праця не була важка, от таке ходження. Але Василеві було моторошно залишатись по-ночі самому на просторому фабричному обійстві. Ще головний корпус лежав при дорозі й в ньому було Василеві якось відрадніше. Та три дальші, великі скрині розкинені в лісі, поринали під деревами. Дорогу, що вела від одного до наступного будинку, тільки денеде освітлювали ліхтарні. Поза тим вона, як і будинки, поринала в сутінках. Моторошно ставало молодому, нічному дозорцеві тинятись по-ночі. Хоч не було причини, щоб тут хтось заподіяв якусь шкоду, але… Найбільше ми боїмось чогось неокресленого, чогось несподіваного, непередбаченого.
— Як я хотів би вже покінчити цю службу! — міркував Василь, підводячися з лавки. Так темно тут, так моторошно й ще самотою. А ті глибокі тіні в лісі мене таки тривожать, чи відганяю від себе страх, чи ні. Може я надто нервовий для праці в ночі, та ще й самотою.