— То така хіба побрехонька, — сумнівалась пані Надійка. — Мало чого люди видумують, а ще щоб дошкулити сусідам, та ще й отим тут.
— Щось у мене погане предчуття. Та піду я поміж хати розпитувати й шукати, — прощалася сусідка.
Сірко не прийшов. Ані цього дня, ані наступних. Він пропав безслідно. Так як і сусідчин Мурко й багато інших котів у цій околиці.
Сніжок ходив по хаті, нюшив, шукав. Може й він надіявся, що Сірко повернеться. Його очі, наче два льодові озерця споглядали на вікна й на господарів. Його й випустили на двір. Але не самого. З ним пішов і господар. Так, щоб прогулятися, але й, щоб наглядати за Сніжком. Той ходив, понявчав, понюшив, далі вернувся до господаря і, став скаржитись йому тонким, жалким голосом. У його очах стояли крижини болю і розпачу.
Кажуть, що коти заздалегідь пізнають смерть. Ще заки люди взнають, що хтось помер, коти покидають хату й зникають, інколи й не вертаються зовсім. Неправда то, що вони всеціло прив’язуються до хати. Багато з них прив’язується до людей і страждає, а то й гине, коли не стане їхніх господарів. Найчастіше пропадають без вісті.
Пропав і Сірко. Сніжок і господар повернулись у хату.
Деякий час ще Сніжок тужив і шукав Сірка. І не виходив на двір. Держався господаря. Все ж і в людини час гоїть усе. Так і Сніжок став привикати, що Сірка немає. І знову став виходити на двір. Та, на відміну від Сірка він на ніч незмінно вертався в хату. Може заставляла його до цього потреба харчів, людської ласки й тепла їхнього житла. А може тому, що під час довгого приручування він набув таку звичку.
Вірка увійшла у хату. Було по-півночі. Втомлена працею мама вже спала, батько писав. Її не дожидав у кухні Сніжок, що було його привичкою.
— Тату, де Сніжок? Не ждав мене під дверима. Я думала, що він у хаті. Та, як бачу, немає.
— Та ти повечеряй спершу, а там, підемо шукати. Може де забився в кущах та й полює.
Але ані йому, ані Вірочці не вірилось, що без причини Сніжок забарився.
Стоячи перед хатою вони кликали Сніжка. Не так як інші кицьки, він не зголошувався на загально вживані клички, як от — «киць, киць»! чи як кличуть американці «кіти, кіти»! бо цього його не навчили. Відповідав на своє ім’я власне. Вистало кликати: Сніжок, Сніжок! — і де б не був, чи й спав у кущах, чи ґаражі, він негайно зголошувався і в слід за тим прибігав.
З дикунчика він стався дуже вірним та дисциплінованим звіром.
— Сніжок, Сніжок! — кликали обидвоє, донька й батько. Та нічна мовчанка лежала кругом них.
— Ходім у перевулок, — радив батько, — може там натрапимо на його сліди.
Йшли обидвоє та кликали. Трохи дивно гомонить така кличка по півночі, та ще й на два голоси.
— Тату, слухай! — схвильованим голосом Віра. Здалеку долетів їх голос Сніжка. Йшли за ним і розглядали хати. Та, чи багато побачиш по-ночі, коли в усіх хатах темно.
Все ж: Сніжок був десь тут поблизу. Може зачинений в ґаражі або й у хаті. Може потребував рятунку?!
В міру як наближувались до трьохповерхового, старого дому, нявчання дужчало. Вони знали його ще з часів, коли Сніжок був у них у неволі. Воно мало в собі скаргу впійманого тигра.
Спинились біля хати. З неї то долітав голос Сніжка. Побачили його на вікні на третьому поверсі. Вікно закрите сіткою. Він ходив здовж підвіконня, побивався, намагаючись звільнитися. Почувши голоси господарів та побачивши їх у низу, він забився ще більше.
— Що зробити й як діяти? — радились наші. Було очевидне, що діяти треба й то негайно. Хтось впіймав його й завтра вже може бути пізно.
Але, невже може чоловік добиватися поночі до чужої хати? Можуть покликати поліцію, хоч воно ще найменше, але можуть і стрілити з вікна, відганяючи напасників.
— Щож, дорога, діяти все ж таки мусимо й то негайно. Я пожду тут, а ти вернися до хати та пробуди маму. Приходіть якнайшвидше! Оскільки я помітив, там на горі живе якась жінка, може ще з кимось. Може жінок вона пустить у хату.
Швидко обидві вони, — мати й донька дзвонили й добивалися до воріт.
— Хто там? — озвався хрипкий голос. — Чого вам треба поночі? Йдіть собі геть!
— Ні, ми не підемо! У вас наш кіт і ми мусимо його дістати!
Крутоволоса, чорна голова подумала хвилину.
— Кіт не ваш, а мій і його вам не дам!
— Ні, він наш! — домагалися «напасниці». — Пустіть нас у хату й ми переконаємо вас, що він наш.
Знизу озвався товстим басом професор:
— Гей, слухайте, відчиніть! Кіт наш.