Останні дзвіночки закріплюють її сміхом тріюмфу і втомлені музики замовкають один за одним. Кілька акордів ще снує скрипка.
Тиша. Оркестранти слухають музику океану, що її грають хвилі в бігу понад топіллю. Настроюють свої інструменти музиканти, поклавши ноги здовж крил. Чекають на новий знак, що його подасть диригент там угорі, в густому верховітті помотаних джунглів. Заграють знову симфонічну кантату й багатьма інструментами видзвонять її багатоголосним крещендом та виллють на топіль океану. А джунглі зітхають струнами еольських арф, співом блакиті й тугою до простору.
Мандрують по сафірі затоки білі хвильки. Даль розколихує їх до походу. Підносяться, наступають одна на одну й могутніють ув обіймах і виринають білопінними гривачами. Ростуть, потужніють і йдуть грімким маршем на підбій суходолу. Шумить вода, клекоче топіль. Водяні вали кидають кришталеві гребені на груди суходолу. Відбиваються від скель пінами й бризками, бушують, колотяться і миють твердь. Вона ставить їм відпір порепаними грудьми, ґранітними спинами.
Гудить і шумить водяний наступ і з люттю, знеможені розливи спливають із скель і відступають з дрібним журкотом рінні. Споконвіку так боряться вони: неспокійна, бурхлива топіль і непорушна твердь. Перша породила другу, але вона постійно намагається затопити свій твір і проглинути його в свої неспокійні, грізні надри.
Знову подав знак диригент і жива оркестра суходолу сипнула по зелених джунглях і дзвінко заспівала назустріч баритонові моря.
Сонце потонуло в золото затоки. Вона дрібно зморщилась і вагово заколихалася. І лягла до стіп ночі розтопами металів: сріблом — крицею, синім оливом, тяжкою бронзовою і жевріючою золотінню. Ніч залила водяний простір глибоким ґранатом і погасила сонце. Ще грає оркестра на Рокеті. Невтомні музики потягають смичками ніг по оболонах крил і дрібнозерно бренять кастанєти.
Насуне буря від Сієрра Мадре й розгуляються грозою стихії. Бурі світять на небеснім чорнінні, крають їх фосфорійними ножами блискавиць. Вітри грають над топіллю героїчне бравадо й, підносячи хвилі, кидають їх на скелі. Женуть із громом та ревом розгуканих буйволів. Ревуть вальторнії, б’є на сполох грізна оркестра буряної ночі, кидає потужну рапсодію у безмежі океану. Засяє рубець неба, вигладиться затока, знеможена нічною грою побідних, розшалілих стихій.
Заясніє кришталевий емеральд, смирно приляже аквамарин і знову заграє оркестра на Рокеті.
Велика історія малого звірка
Старий розтрясений вантажник ледве посувався по гористій дорозі. Він клекотів, тарахкотів, смердів, чадів і перекидався з боку на бік. Його вів пан професор Макс і коли тягарівка перехилялася, загрожуючи перекинутись, лаяв її по еспанськи, чи там по мексиканськи. Мабуть трачисько розумів тільки цю мову, бо все ж ліз далі й не робив небезпечних аварій. Внизу, глибоко у стіп гір, лежав Пацифік. З гори він був наче безмірне гладке дзеркало. Тільки до берегів він прибував срібними пінами й викидав їх на скелі. Притишений шум долітав знизу. Кокосові пальми хитали своїми розчухраними коронами й бігли стрічками здовж дороги. Однак, краєвид часто поширювався в простору високорівню, порослу джунґлею і пальмовим лісом. В ньому були житла туземних індіян, що майже не різнилися від тих, що в них жили тисячі літ тому предки оцих інків.
Вантажник минав їхні житла. Пан професор пояснював туристам, що траплялося при дорозі. Поруч нього сидів молодий чорнявий хлопець. Він допомагав під час їзди, бо ануж «вегікулові» захочеться дістати дефект, забракне води, сплисне колесо. Треба тоді щось порадити. Хозе був скорий і радий до послуг. І вмів трохи по-англійському, тож був корисний при розмові з пасажирами.
Пан професор спинював тарахкало в дорозі, коли було щось цікаве. Так пасажири оглянули великі гнізда деревних мурашок — пан професор казав, що то терміти — папуг, що кричали в джунглях, пташків, що підносилися з гілки просто вгору й були подібні до камінців, що їх хтось викинув із руки.