Анна наближувалась уже до ґаражу. Ще декілька кусків лишилось розвішати. Вона похилилась до кошика й сягнула по шматину. Щось незвичне сталося з нею: світ став кружляти довкола неї і всі предмети мішалися і затирались у її очах. Ноги стали дрижати, страшний біль здавив її в грудях, забракло віддиху.
— Топс! — закликала в останній хвилині, і впала, та втратила притомність.
Топс підбіг до неї і став обнюхувати. Щось мабуть йому було не довподоби, бо став носом штовхати лежачу. Далі торгав її за рукав і тягнув зубами за одяг. Але його господиня, що завжди його розуміла, не рухалася. Загавкав і завив, приклавши голову до землі. Його господиня лежала непорушно.
Топс ще декілька разів тягав її за одяг, а далі й за волосся, але вона не подавала знаку життя. Топс перестрибнув сусідську огорожу й підійшовши під двері став на переміну гавкати й вити. Незвичайна поведінка сусідського пса заставила людей вийти з хати.
— Йди до дому, Топс! — гукала сусідка пані Шан, — до дому, до дому! Йди до дому Топс!
Пес стояв і не виказував охоти відходити. Далі зловив паню Ірину зубами за край одягу й став її тягнути до огорожі пані Шан. Тепер уже пані Ірина зрозуміла, що сталося щось незвичайне, коли сусідський пес тягне її так настирливо. Один мет ока крізь огорожу розкрив перед нею небувалу картину: пані Шан лежала горілиць і непорушно. Топс перестрибнув огорожу, та припавши головою до землі став вити.
Пані Шан прочунялась у лікарні, куди сусіди відправили її. Лежала під кисневим шатром і її серце працювало дуже нерівно. Біль душив її та спирав віддих. Біля ліжка стояв пес. Наляканими очима поглядав на господиню. В дорозі вийнятку лікарі дозволили йому бути біля неї.
Хвора боролася із смертю, що стояла дуже близько біля неї. Значно ближче як її єдиний, вірний приятель, пес.
Між одним і другим приступом болю, вона прикликала сестру — піклунку.
— Хочу… хочу… подиктувати мою останню волю… мій дім і все… для товариства сліпих… гроші… в банку… небагато, моєму псові… Топсові… Мав лиш мене… щоб йому нічого не бракло до кінця життя.
Посинілою, дрижачою рукою підписала: Анна Ш…ааа…н.
Хитрун
Сріблясто — сірий звірок повисав з гілки. Він обвинувся хвостом кругом гілки й дивився з неї вниз. Голова в нього мала, видовжена й ясного кольору. Малі рожеві, голі вуха. Хитрі чорні очка розглядаються по землі. Може трапитись яка миша, вуж чи, навіть, черепаха. Їх дуже зручно спостерігати, повиснувши на хвості вниз головою. І на птахів теж можна полювати, коли бігають попід деревами.
Здавалось би, що це мавпа — бо хто інший так зміг би вмоститися на гілці?
— Мавпа, мавпа! — скрикнули разом Кольо й Івась. — Зловім її, зловім! Зробимо цирк!
Хлопці були розумні й винахідливі. Мали з собою рибальське приладдя, а з ним сітку на дрючку.
Звірок не збирався втікати. Він добре поснідав, і тепер йому хотілося спати. Треба знати, що опосум — доволі лінива тваринка й має звичку засипати поблизу місця, де полює. Навіть, коли то курник. Вранці може господар застати опосума біля повбиваних ним курок. Бо той розбишака вбиває їх більше, ніж йому треба на прохарчування.
— Закинь сітку, Колю! — порадив Івась. — Обкрути нею оцю мавпу й бігцем додому!
Кольо підстрибнув і закинув сітку. Від несподіванки звірок хитнувся і упав у сітку. Хлопець обвинув її довкола звірка.
— Ой, він здихає! — крикнув Івась. — Дивись, дивись!
І справді, звірок простягнув лапи, наче стверд, і з рота в нього висунувся язик. Невже він забився насмерть, як падав? Алеж висів він не високо!
Хлопці понесли тваринку до хати. В банці хлюпались риби, зловлені в озері. Окуники мали гарні зелені плавці. Між ними звивалась «соняшна риба» з помаранчево — золотистим черевцем.
З такою здобиччю хлопці підійшли до свого дому. Він стояв на узберіжжі. Здалеку було видно бронзового кольору ґанок з червоним дахом.
Обидва нараз вбігли в хату й Кольо вигукнув:
— Тату, ми зловили мавпу! Звисала з дерева, обвинувши хвоста кругом гілки. І має такі голі руки й пальці, як у людини. Але вона здохла у дорозі. Ми думали, що ви зробите клітку, і ми мали б цирк.
Тато засміявся.