І цвіркуни сюрчать. Може то тільки один. Раз в одному кутку, то знову в другому. Прокинулась дитина в колисці й мати гойдає ногою колиску й приспівує стиха. Але цвіркуни не дають. Підведеться тоді, підійде до печі та зашелестить — застукає чимнебудь: — шшш, мовчи, розкричався! Здурів!
Цвіркун затихне на хвилину, але зараз таки відізветься в іншому місці. І як його найдеш, як його проженеш?
І я зробила те саме. На хвилинку ти стих, але зараз сюрчав в іншому кутку.
— Слухай, це нахабство! Не досить, що ти без моєї волі й відома зажив зі мною, то ще й робиш гамір у хаті. Є такий закон, що вимагає від підкомірника, щоб поводився тихо. Коли ні — можна йому виповісти хату.
Цвіркун — мій підкомірник, очевидно не знає про ніякі закони й їх не поважає. Така безбоязка бестія!
— Слухай! Раз уже ти тут зажив — живи! Але ти не можеш мене примусити слухати завжди тієї самої мелодії. Ти музикальний. Про тебе кажуть французи, що ти співаєш. Тебе малюють інколи зі скрипкою — не в руках, але в ногах. Ти напевно дуже зарозумілий, як це трапляється з музиками. Мабуть, немає другої комахи, щоб про неї написали стільки віршів і навіть прози, як про тебе. Різними мовами. Одні прирівнюють вашого брата до срібних дзвіночків, інші кажуть: якби хто грався золотими монетами. І срібло ви ночі й гимн ви місяцеві й… хто його знає, ще що!
Отож, як музика ти напевно розумієш, що слухати однієї мелодії постійно й незмінно тієї ж, страшенно надокучає. Що ти сказав би, як би я наставила патефон і цілий вечір грала, скажім, арію тореадора з «Кармен» чи солодку мелодію «Божественна Аіда», або арію Надіра з «Ловців перлів»? Раз, другий, третій і так без кінця цілий вечір, ба мало того: цілу ніч! Що ти сказав би?
Мій підкомірник стихає. Певно думає, що він сказав би, чи що зробив би у такому випадку.
— Бачиш? Отож: якщо хочеш жити в мене, мусиш або мовчати — ну й не їсти мого костюму, та це менше важне — або навчитися грати різні мелодії. Інакше…
Він не навчився. Не знаю, чи не хотів, чи не міг. Тож прийшлося вимовити йому комірне. В модерний спосіб, хоч і він уже, мабуть, перестарілий в епоху розбивного атому, — газовою бомбою. Загазований він утратив рівновагу й упав з-поза решітки на підлогу. Коли я стала йому приглядатися він поволі прочунював і став підводитися.
— Ага! Так це рід наркози, що добродій понюхали? Нічого не сталося і я рада. Не люблю вбивати, навіть в обороні мого нового костюму. Але, якщо йде про одноманітну гру на скрипочці, то я теж не обов’язана її терпіти. Тож, гайда мені з хати!
Я взяла його обережно крізь шматинку й викинула за вікно. На дереві сиділа ворона й перекрививши голову приглядалася цікаво подіям у моєму вікні.
Самітня грушечка
На груші стали дозрівати грушки.
Були вони зеленкаво-жовтаві, середньої величини. Стара мати-груша родила їх обильно і щороку дарувала людям. Вона була одиноким деревцем у маленькому садку позаду невеличкого будиночка в місті.
Отам жила груша й з року на рік родила грушечки. З весною вона була обсипана молочно білим цвітом і люди тішились, коли вона зацвітала. Груша найліпше знала, коли настає весна і коли їй пора цвісти. Так як знала, коли з цвіту зав’язати дрібні грушечки. А вони вже самі наливалися соком, більшали і вкінці дозрівали. Але люди не дозволяли їм дозріти зовсім, бо тоді грушки м’які й швидко псуються. Як лиш грушки починали падати з дерева, господиня посилала Михася в садок. Він вилазив на розчахнутий стовбур, з нього на вищу гілляку, наче на поверх і спинювався на третій. Зривав грушки до кошичка й, коли вже був повний, подавав його мамі.
Все ж трохи залишалось на дереві. Вони були на вершку на тонких гілках і Михась не міг їх досягнути. Тож висіли на дереві й наче усміхалися до сонця та раділи, що їх не зірвали та не зварили на зимовий компот. Але їхнє життя не було довге: черв’яки жирували на них, птахи клювали смачне овочеве м’ясо — і врешті грушечки падали на землю. Тут уже докінчували їх мурашки та оси. Оси дуже люблять солодкі грушки й заїдаються ними досхочу. Тоді є осінь і це їхній час і їхнє право ласувати грушками.
Так було завжди, так є в кожному садку, де мати-груша родить солодкі грушки. Але в цьому році, геть усі грушечки були обірвані, або вони самі попадали. Залишилась тільки одна. Одна одинока. Вона була похожа на золотистий дзвіночок, з темнішим серцем. І хоч вітри, а то й бурі хитали деревом і гіллям, грушечка держалась міцно маминої гілки й не падала.