Прибилась до табору й жила в ньому. Була худа, шерсть помервлена, поторгана. Але швидко вона погладшала живучи серед таборових людей. Вони годували її. Жінки привичні мати в хаті кицьку, раділи, що й тепер вона в них знаходилась. Сидячи на порозі муркотіла так мило. Як оця, що була в дома. Так нагадувала тепло й затишок хати!
Але киця не була з дармоїдів. Хоч харчів було в неї доволі — вона не кидала ловів. Свіже й тепле м’ясо потрібне їй для життя. Його киця не проміняє за найкращі харчі. То ж ловила мишей, що находили з піль та приносили шкоду в бараках. Ловила їх нещадно. Але швидко погладшавши й скріпившись на доброму харчі вона стала ловити щурів. Ця велика, обережна й хитра дичина варт була ловів. Вони були цікаві й небезпечні та приносили кицьці задоволення. Щурів вона не їла, лиш загризала.
Швидко стали боятись рудої киці всі шкідники й оминати табір. Похожала по ньому гордовито, сита, весела, привітна. Її руда шерсть у білі латки так і сяяла ситістю та здоров’ям. Кицька вела себе тут як справжня, добра господиня, свідома своєї вартости. І було б добре кицьці, якби не хлопчиська. Вони не жалували їй побоїв, ні прикрощів. Зустрівши її вони кидали в неї камінням і патиками, або гонили її, вигукуючи. Борони, Боже, попасти таким у руки! Ще й досі у кицьки пообтинані вуси, повиривані жмутки шерсти, подряпаний ніс та понатягані, біляві вуха.
Ні, з хлопцями краще не зустрічатися! Тож обходила їх здалеку, скрадаючись між бараками й цегельнями. Її жовті очі розглядались розважно й холодно, ноги виконували в пору стрибок, або біг у сумежні жита чи картоплі, що росли неоподалік табору. Там було вже затишно й захистно. На лови в таборі краще виходити поночі.
У холодні, дощеві дні кицька спала денебудь на цегельняному горищі, або заходила в кімнату пані Лесі, що пестила її і годувала молоком. По нього зголошувалась киця вранці, вважаючи таким способом Лесю за свою господиню.
Так жила киця серед людей у таборі. Разом з ними переживала добрі ситі дні й погані, сповнені метушнею і тривогою. Ворожі авта заїзджали під табір, до них вантажили людей наловлених у таборі наче диких тварин. Люди готовились до оборони, жінки з дітьми втікали в поля і сумежний ліс. З ними йшла теж киця. Вона стежила за тим, що діється в таборі й верталась аж тоді, коли авта відкотилися, а люди повернулися.
І знову сіяла переполох серед гризунів.
У міжчасі табір ріс. До нього з’їздились і сходились щораз нові люди. Вони заповнили усі бараки густо й битком. Тоді стали жити в цегельняних печах. Але жодні невигоди, ніякі небезпеки не могли їх спонукати вертатись «додому». Ані насильства, ані намови не мали успіху. А тут уже й осінь наближувалася. Як же їм залишатися майже в полі, майже без захисту?
І знову гуркотіли вози, гомоніли авта, перекликались люди. Вони переносились на нове житло в касарнях Зомме. Будинки виповнились ущерть. Навіть поселились люди у стайнях, та всіляких прибудівках. Клепали молотками й сокирами, різали пилками, рубали й стукали. Так вони пристосовували для себе усе, де можна поселитися.
Серед того ніхто не цікавився кицею. Навіть Леся не могла журитись нею, мабуть залишилась на старому місці. Не було б у тому нічого дивного, коти ж, як кажуть, прив’язуються до місця, а не до людей. І справді киця залишилась у пустому таборі. Снувалась, як дух, серед глуші й безлюддя. Лови годували її, спала в порожніх кімнатах. Але запах холодної ватри й порожня Лесина хата навівав на неї сум і тугу. Довго сиділа під хатою, подрімуючи. Тонкі повіки прислонювали очі. Час від часу вони розкривалися, чуйні вуха здригались, по спині пробігала хвиля. З такого просоння киця знагла виконувала стрибок на якогось необережного горобця, чи мушку, що осмілена пусткою, вибігла вдень на подвір’я.
Так, їсти киця мала що. Але в неї росла туга. Швидко ж їй прийдеться привести на світ котенят. Для них треба вигідного гнізда, захисту перед небезпеками й щоб легко добути харчі.
Кицині боки з дня на день гладшали, її хід ставався тяжчий. На небі збиралися тяжкі, осінні хмари, від півночі віяло холодом.
Одної ночі киця покинула табір. Вона помандрувала туди, де відкотились вози з людьми.
Одного дня Руденька появилась на подвір’ї табору в Зоммекасарні
На новому житлі
Не лиш Леся втішилась кицькою. Інші таборяни зраділи теж побачивши знайому кицю. У таборі було багато мишви й добрих кілька кицьок могло придатися. А ще таких ловких як Руденька. Леся взяла її до хати — їй одній дозволювала брати себе на руки. Леся жила в підваллі, в першому бльоці. Там були магазини, і миші та щурі робили в них шкоду. Заходили теж до Лесиної хати. Тож не диво, що Леся врадувалася появою кицьки. Старалась її приручити та приголубити.