— Пий молочко, кицю, пий — говорила, — бачиш, від коли ти залишилась сама, кожушок помервився, полиняв. Молочка тобі бракувало, правда?
Киця муркотіла задоволено, хлепчучи тепле молочко тонким, рожевим язичком. Хвостиком виконувала кілька веселих рухів вправо й вліво.
— Скоро матимеш малих, правда? — питала глядячи на її гладкі, повні боки. — Зробимо в магазині гніздо, вистелимо ганчірками й я догляну киціньку та дам їстоньки. А там і миші й щурі заходять, таки просто під ніс. Малим буде добре.
Очевидно, киця перемандрувала крізь ціле місто заки віднайшла своїх людей. Таки «з думкою» про малих. Наїлася, вистрибнула Лесі на подолок і стала вилизуватися і збиратися до сну. Так кицька мала знову господиню і теплий кут.
Люди шанували її, бо й тут виловлювала мишву. Не дуже й крала, хіба хто залишив на столі м’ясо чи масло, таки так, не прикривши. Кого не скортіли б легко доступні й запашні ласощі? Та з хати кицька виходила рідше й дуже обережно. Завжди можна було боятися, що відкілясь вибіжить хлопець та зловить.
Так кицька зажила знову в таборі й числилася «ДП».
Згодом вона привела котенят. Залишили їй з п’ятьох тільки двоє: рудого Тигрика й буру Мишку. Решту потопили в річці, як то в звичаю у людей. Руденька вилизувала малих дбайливо й годувала. Незабаром провиділи й, глянь, уже бігали. Мати могла вже залишати їх самих, та виходити на дальші прогулянки й лови. Бігла табором швидко й розглядалась сторожко на боки.
Найчастіше заходила до кухні, де кухар завжди находив для неї щось смачне. То знову бігла до дальших бльоків, де нераз потраплялись їй залишки від м’яса. Чого не з’їдала, брала в зуби й несла малим, щоб навчити їх їсти й полювати. Вони тягали кусок м’яса, кожне до себе, при чому воркотіли погрозливо та плювали одне на одного. Руденька приглядалась цьому, сидячи поблизу та вилизуючись. Радісно й щасливо бігли дні кицликів.
У міжчасі похолодніло, запала пізня осінь. Але в магазині було тепло, а ще тепліше було під маминим кожушком. Там уже не було холоду, не було теж ніяких небезпек.
Все таки дні йшли. Люди розібрали поміж себе котенят і Руденька знову була сама. І знову полювала. Її знали всі в таборі, а як не всі, то багато людей, що приглядалися не лиш своїм справам, але й життю довкола. Нараз киця десь пропала. Щойно через кілька днів повернулася.
Яким способом киця віднайшла свою хазяйку? Мабуть не зір і не нюх вели її, а якийсь інший орган, може інстинкт. Але лежала вона під дверима й плакала. Слабо — жалко зі скаргою. Біля неї клячала Леся і в неї текли з очей сльози. Вона з трудом терпіла жахливу картину. Киця була в глибоких ранах: місцями на спині й на животі повиривана шерсть, вуха поторгані чи повідгризані. Замість очей криваві рани. Почувши наближення хазяйки киця підповзла до неї і поклала голову їй у долоню. Вона була сліпа.
— Руденька, що сталося? — питала Леся.
Люди приставали біля них і міркували:
— Хто ж то так покривдив бідну кицю? Може так вона вийшла з війни з щурами, або попала в тічку псів?
Михайло, Лесин сусід бачив у цьому руку поганих людей. Можливе, що киця зайшла між доми, в яких жили тубільці, що ненавиділи скитальців. Мабуть вони чи їхні пси, або й хлопці так поранили кицю.
— Ого, вже з неї не буде пожитку! — говорив далі Михайло. — То надто страшні рани, щоб вона могла з них видужати. А вже найгірше без очей. Сліпій тварині немає життя на світі.
Люди радили Лесі, щоб віднесла кицю до ветеринара та просила, щоб її заспав. Але Леся доглядала кицю і піклувалася нею. Та безуспішно. Рани стали гноїти, її тільце потрясали дрижаки й палила гарячка. Киця відказувалась принимати харчі, навіть уже не пила води. Вже й Леся зневірилась у її видужанні.
Киця вийшла з своєї скриньки під сходами до магазину. Ніхто її не спинював. Найшлась на подвір’ї і йшла тяжко й поволі, тягнучи за собою ноги. Люди сходили їй з дороги. Прилягала під кущами й дихала тяжко. Повзала здовж мурів стайні та дісталася попід дроти, в поле.
Таборова киця покинула табір і людей.
Лесі, що її шукала, люди казали:
— Не шукайте. Певно згинула. Коли тварина чує смерть, покидає хату і йде в поле. Там десь згинула ваша киця.
Там у полі над річкою лежав трупик Руденької, що була прив’язалася до людей і допомагала їм в боротьбі проти гризунів.