Скрип ключа, відчиняєте двері, зідхаєте з полегшею: по довгій їзді ви «вдома». Гарна чиста кімната, два ліжка, накриті сніжнобілою постіллю. На подушці сидить тарган і дивиться на вас своїми великими сяючими очима. Один ваш рух і він зникає. Тим разом — під подушкою. Дуже приємний товариш, правда?
Так усюди на полудні. Кажуть, що на островах Західних Індій їх безліч і великі вони в палець. Чи й як боряться з ними люди, не знаю. Але тужильці напевно ні. Так як і наші селяни.
Біди тої повно всюди, найбільше в теплих країнах, але сягають аж під Арктичне коло, хоч їх там мало, і малі вони.
Відкіля взялися вони на нашому, людському світі? — запитаєте. Он послухайте, що бачила раз я. А було воно в місті Маямі, так би мовити — зорі Атлантику.
Скрипіли екскаватори, черпаки набирали розвалений матеріал; насипали його на великі червоні вози, що відвозили його на берег моря. Там висипали його. Так підбудовувано суходіл. Швидко насип осядеться і ствердне й на ньому покладуть нові будинки. Так не пропаде румовище. Бурили старий квартал, де досі були халупи чорних, ще до недавна невільників. Бруд і сміття вкривали вузькі смуги поміж хатами, по них бігали майже голі діти, під ногами моталися голодні пси й бурі, не менше голодні свині. Одного дня з міста виселено мешканців. Стали бурити стару дільницю. Гамір машин і пил уносились понад місцем, що його бурили. Краще туди не заходити. Краще підождати, аж виростуть на глибоко розкопаному ґрунті огрядні доми й пишні гостинниці.
Місяць стояв на небі і його помаранчеве обличчя купалося в водах Атлантику. Бігли вони шумливими прибоями та вистрибували на коралевий суходіл.
У садку шуміли пальми й у їхніх стіп цвіли цитринові дерева та сповнювали солодким запахом тепле повітря. Я вийшла в садок прогулятися і подихати солодкими пахощами ночі.
Стежки були висипані наче сяючими камінцями. Камінці ці рухались. Тісно один поруч одного, інколи навіть налазили один на одного. Один мет ока поза огорожу. Там провулок. Він цілий в руху, цілий висипаний сяючою рінню. У нестримному поході йшов народ комах, що в день гніздилися в старій дільниці. Тепер, поночі, вони покидали відвічні житла та широкою річкою пливли нестримно й усі в одному напрямі. Всі на схід. Туди, де шумів океан. Хто зорганізував цю мандрівку й який їй кінець? Йшли й пливли. Он уже берег. Наче річка вилились вони на вогкий пляж і йшли далі вперед. Великим нестримним походом допадали води. Вкрили хвилі й, наче сяюча тканина, морщилась, колихалась і гойдалась. Під місячним сяйвом відбувався далі похід — плавба.
Куди мандрує цей народ? Чи не потоне він в солоних водах, чи не поїдять його жителі океану?
Зовсім певно багато з них вигине в мандрівці. Але багато теж видістанеться на дерево, кокосові горіхи, клубки водоростів, сміття. Їх викинуть хвилі на інший суходіл.
На якорі стоїть корабель. По його стінах лізуть і спинаються, уже досягають берега палуби, уже зістрибують і злітають униз. Швидко розбігаються і шукають щілин. Туди залазять.
Завтра коробель піднесе якір і повезе їх у новий світ.
Так споконвіку мандрують таргани. Вийшли з далеких азійських просторів, де їм, як і людям, стало тісно та холодно. У скринях, пакунках, серед струменту й людського одягу. Помандрували на людських спинах, на водах і на суднах. Їх не спиняли карантини, їх не вбивали дезинфікуючі засоби. Вони йшли й пливли й розселились по цілій землі. Їх назвали: «Великими мандрівниками». Мандрують найчастіше одинцем заховавшись у щонебудь. Вони безстрашні. Врешті, вони дуже прудконогі й втеча рятує їх. Переміряли ногами землю, пристосувались до клімату й умовин і ви найдете їх скрізь від рівника до Арктики.
Врешті вони не одинокі. Люди, звірі, комахи, бактерії —всі в нестримному русі. Говорили старинні філософи: усе пливе.
Пливла річка комах, сяючи в місячному світлі. Гнав її інстинкт самозбереження та необхідність шукати нового житла.
Стояв на якорі корабель і морські хвилі били об його бурту.
Завтра, чи якогось дня він піднесе якір. Загомонить ланцюг, звиваючись на колесо, забігають матроси, озветься команда.
— Агой, агой, агой!
Заграють об бурти сині хвилі Атлантики й морський шлях упаде шумливою аквамариною на поморщені хвилі. Везучи своє карго, а в ньому нічних наїздників, виплине корабель на широкі простори океану. Стук, стук, стук, стук — машини. Десь там під ними непрошені пасажири, що їдуть шукати нової землі.