Вона єдина з собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх малих, кинулась на неї, як тільки ввійшла в хату, й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте, інші пси любили обох кіток, з якими виросли й виховалися на господарстві. Щур (дурень) навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував то одну, то другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя і тигросмуга (власне їй казали «він») Фік, були панями його серця. Любив їх романтично, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, цеж відомо!
Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому червневому вітрі. Дрібний гірський вівсик бігав по жовтих скибах доганяючи один одного. Цвіли картоплі: широким теплим пахом стелили дорогу літу. Сонячне тепло обіймало запашні смерекові ліси, пестило молоді руна піль.
Виляглися жовті малесенькі курчатка, вже навіть тратили свій соняшний дитячий пух, і підстрибували за квочкою серед трав. Стара мати-свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких коротких ніжках, підвинувши куці хвостики. У Боськи нестримна охота вбігти за огорожу та хоч нагнати страху цій свинячій сім’ї! Аж світилися її розумні, веселі очі.
Обі кітки були повні й обважнілі. Ось за день — два в них появиться малеча. Старша, латаста Боя ввесь час поза хатою. Вона ходила на лови. Днями й ночами вона чаїлася на горобців, ловила мишей, їла багато. Прийдуть же важкі дні… В хату заходила вранці, напитися теплого молока й поспати на печі. В той час Фік, повний як струк дорідного бобу, не покидав хати. Він цілий день вилігувався на сонці та дбайливо вилизував свій м’ягкий сірий животик. Підчас обіду сидів на колінах своєї пані й обережно, м’якою, сірою лапкою посягав по куски м’яса на тарілці. Коли ж йому погрожували й лаяли, тручав пестливо лобиком і муркотів примирливо. Ця кіточка була пестійкою і їй усе було вільно. По обіді лягала знову в гарячому літньому сонці й годинами вилизувала себе, муркотячи привітно. Опісля дрімала із спокоєм сповненого лона. Їй було байдуже до Боїних діл, до цього, що нераз вона приносила в зубах мишу, або її носик був замазаний кров’ю горобиних писклят. Фікові дні плили спокійно в сонній ситості дожидання.
Боя непокоїлася. Скочила на панові коліна, терлася до його ліктя й нявкотіла жалістно. Її гладили, просили покластися на коліна, принесли молока. Але вона не могла влежати, не хотіла їсти, а в її широко розкритих очах стояв тваринний, німий жах. Тривога й біль гнали її до людей, наче б мала в них знайти поміч. Так Боя мала родити, це зрозуміли люди, але й може скоріше від них, зрозуміли це інші тварини. Пси обнюхували Бою та занепокоїлися. Боська спочутливо гладила кітку по хребті й по голові, а вона терлася до її ноги та скаржилась. Щур лизав її та скавулів ніжно, розщибаючися в спочутливості й уважливості. Мішенька, малий, шмаркатий пестій, мабуть небагато розумів з усього. Він скакав кругом усіх, побрішкував весело, а його добродушні оченята були повні радости й щенячої безтурботности. Навіть стара, вередлива Мімі вилізла з свого ліжка й підійшла до цієї громадки приятелів. Докладно й поважно обнюхала Бою, при чому скидалася на стару, досвідну повитуху. Чхнула й байдуже вернулась у хату. Хіба ж їй це новина? Вона вже стільки разів переживала те саме…
Бою віднесли на оборіг, де на м’якому, запашному сіні привела троє котенят. Тепер для Бої настали дні материнства. З посвятою, в голоді плекала свою малечу. Ні на хвилину не сходила з оборога затривожена за життя дітей (попереднього разу їй відібрали їх, та потопили). Треба було їй приносити їсти. Коли почула скрипіння драбини, зголошувалася муркотінням, а за миску теплого молока й кусень хліба (з маслом і завбільшки як для голодного робітника) її очі висказували зворушливу, майже людську вдячність.