Океан життя і його бурхливі хвилі лягають на пісок берегів і смуги суходолу. Як усьому живому, і людям дають вони початок.
Проти течії
Ніч місячна, пишна!
Клаптик землі на хвилях океану, пальми ледве помітно мають листям, цикади гомонять срібно, зрідка. Таки тиша…
Місяць мандрує по небі й запалює неонові іскорки на хвилях, що легенькими прибоями набігають на береги. Небо ясне й на ньому тільки небагато зір.
Теплий подих від моря.
У таку ніч у дельті ріки, що виливається в океан, засріблились лавиці риб. Бік до боку, великі живі срібні шари виринають з моря, що звужується в гирло, клекотить у ньому й бушує. Це лососі. Вистрибують один понад одного, перестрибують понад лавиці, поспішаючи, стараються випередити інших. Від них вода наче загусла й ожила. У ній жили досі. Аж настав час мандрівки. Вгору ріки.
Ще місяць плив по небі й тиша ночі молилась на хвилях океану. Але земля, повинуючись відвічному законові вселенної, стала входити в дорогу, що з неї кидала тінь на місяць. Він ще лив срібне сяйво, як з боку на нього стала заходити густа тінь. Спочатку ще з-поза неї червоніло світло, що місяць дістає від землі, Але його серп вужчав і вужчав, аж поки не залишився срібним окрайцем над тінню.
Земля увійшла в екліпсу й затемнила місяць.
У таку пору лососі розпочали свою мандрівку проти течії.
Він і Вона, — хто дав би назву рибам, що мільйонами виринули з топіллів океану й пливли поруч. Чи сцілювало їх кохання? Чи знають риби його гарячу пристрасть? Вони всеціло піддаються законам природи, їхньому непогнутому наказові розмножування. Навіть під час терла вони не знають любовних дій.
А може? He все знаємо про тварин, що разом з нами заселюють землю.
Великою лавицею брались лососі вгору ріки. Покинули солоні морські води й пливли назустріч солодкій воді річки. Вони поспішали. Від моря, що вигодувало їх і зростило до струмків у горах, де мали закінчити своє життя. Чого ж поспішати назустріч загибеллі?!
Незбагненний наказ гнав їх у глиб суходолу.
Вони пливли спина об спину, бік до боку. Швидко річка стала звужуватись і здалеку вже долітав шум водоспаду. Срібні піни падали на кам’яні пороги й гнались униз, наче ошалілі стада примарних тварин. Їх теж гнав нестримний наказ. Падали з порогів і крутилися й шуміли в зеленому плесі. В ньому опинилися лососі мандрівники. Ні слух ні зір не повідомляв їх про близькість водоспаду, лиш рух води, її швидкий біг в противному напрямі. Вони стрибали, намагаючись перестрибнути понад бурунні води водоспаду. Підбивались вони, кидались угору й срібним луком падали на біле руно, що клубилось і грізно ревло, женучись по гранітних стінах, визублених і наїжених порогами й гострими шпицями. Кидались на них і, відбившись, падали знову в плесо. І знову підбивалися і стрибали тепер уже вище, тепер уже видатніше. Досвід повчив їх, що попередній стрибок був за слабий, щоб перекинути їх понад водоспад. Тож, зібравши сили, стрибали кріпкіше. Аж поки не вдалося їм підбитись так, що водоспади найшлися поза ними. Пливли далі проти течії, вигинаючи пружні тіла й загрібаючи воду плавцями. Перед ними були ще сотні тисячів кілометрів, миль виснажливої мандрівки. І пороги й пороги, скелі й виступи. Перед ними великий змаг, неймовірний труд. Багато їх гинуло в дорозі. Розбивалися об кам’яні пороги й вода викидала їхні мертві тіла на береги.
У цій мандрівці лососі не приймали харчів. Вони й не чули голоду. Чули тільки дозрівання мільйонів зародкових клітин. Їхнє зріння визволювало велетенську енергію і гін до мандрівки. Над ними летіли стада птахів, що як лососі бралися просторами. Летіли на північ, до країни де народилися і де тепер дадуть життя новим поколінням. Вони теж не знали шляхів і меж своєї мандрівки. Їх гнав великий гін і він ніс їх понад просторами, понад суходолом і водами. Велика туга за колискою, в якій прийшли на світ і зросли. Люди вивчають їхній лет і його закони й думають, що кермують ними електромагнетні чи радарові хвилі. Але туга, любов не з цих енергій?
Ріка шуміла й гналася вниз. На її берегах міста й поля, людські житла. Туди річка викидала виснажених, що вихудли на шкелети. Люди й не ловлять у ту пору лососів, бо вони худі й несмачні, тільки птаство, що приставало на ніч над берегами клює і об’їдає тих, що вже не змогли плисти далі. Їхні шкелети біліють на берегах.
Пливуть і пливуть і стрибають і смерть гонить і кличе їх. І життя, що тліє в їхніх надрах. І неперепертим, непереможним голосом кличе воно непоборним законом.
Він — лосось давно вже зник з-поміж них. Убив його стрибок понад буруни. Він уже не мав сили прострибнути, і його проковтнула течія. Об’їли його там інші риби й шкелет викинула на берег річка. Але вона пливла ще. Бо самки сильніші від самців. Вони, що носять у своїх надрах нове життя.