Гори обабіч, гори там, куди мандрували. З них спливають струмки й збігаються в спільному руслі. Відчували це своїми тендітними нервами. Вони сповіщали, що кінець мандрівки близько.
Місяць стояв у повні. В його сяйві сріблилися сніги на верхів’ях і величавіли різані узбіччя гірських масивів. Прудкі потоки збігали в низ від льодовиків і снігових піль, з’єднувались у струмки, що журкотіли по рінні. Стрибали понад кам’яними брилами й кидали каскади у зелені, прозорі плеса. В одному з плес Вона опинилася. Вихуділа й винищена далекою мандрівкою, але повна ікри.
Місяць плив по небі й кидав глибокі тіні в провалля. В потоці у його плесах плавали лососі. Байдуже на далеку, нищівну мандрівку, їх все ж таки добилося багато до своєї батьківщини. Але мільйони їх покинули перед місяцями чи й роками глибини океану. Сарґаське Море де розмірні шари підводних рослин творили ліси, в яких жили безлічі тварин. Ті, що видержали й перебули мандрівку, оце тепер докінчували подружні обряди. Вони плавали — кружляли, доторкали один одного боками й відчувши близькість таких же як вони, вистрибували понад плеса: тепер уже не потребували прострибувати каскадами й грізними порогами, були вже вдома. Може від того в них прокидалась велика радість, почування щастя, якщо у риб таке буває. З надміру його вони знову потирали бік до боку й вистрибували понад воду. Падаючи в її плесо вони складали ікру й поливали її насінням. Роками вони готовились до цієї великої і важної дії. Тепер вона відбувалася. Не пропаде вже рід. Коли малі лососики виляжуться з ікри, підростуть і оминуть усяких небезпек, для них прийде час: вони відбудуть мандрівку вниз водою. Аж одного дня допливуть до моря і пірнуть в його глибинах. Там житимуть чотири роки й океан годуватиме їх і вирощувати.
Одного дня і в них появиться примус мандрувати до покинених перед роками струмків. Як потраплять відшукати батьківщину й як відбути мандрівку не раз тисячі миль у гору? Аж до вузьких струмків, аж до джерел.
Там складуть зародки, дадуть початок новому поколінню і, як Вона, згинуть, виконавши своє завдання. Її скелет, як колись їхній, викине на берег вода й він погноїть землю, що на ній виросте світ рослин.
Туга за океаном, що годує, і нестримний гін до джерел, що родить…
Мені хочеться прирівняти їх до людини, що в одному часі покинула батьківщину. Ціле життя вона тужила до неї і, вкінці боячись, що помре, не побачивши рідної землі, вибралась у далеку дорогу, щоб відшукати старі береги, прадідні житла свого роду. Для того тільки, щоб на них скласти свої кістки.
Так і лососі: покидають води океану, повні харчів і життя і пробиваються до малих струмків, віддалених сотні — тисячі миль. Мандрують о голоді назустріч смерті.
Зимові казки
І. Леда їде
Цілий день тяжкі білі хмари ткали снігові шати для землі. Небесні ткачі одягнули її в холодно — теплі пухи, а тоді відлетіли в невідому даль, звинувши свої безконечні мітки.
Вечір гасив денне світло й запалював на вулицях міста ліхтарні.
На Цукровій Бабі прокинувся Мороз. Протер очі пушистими рукавицями, виліз на купину свіжого снігу й запалив діямантовий огонь у кристаликах, що злетіли з облаків на землю. Засвітили й заграли різнокольоровим огнем і простелили дорогу зимовим казкам. Мороз — збиточник грався снігом, тріщав під ногами, щипав у руки й обличчя, залазив під комір, торгав за вуха.
Грався сніжинками. Пересипав білими руками вогники, нурявся в сніжних пухах, обкидав себе брилянтовими бризками, обтрушував їх і розсівав у тихому повітрі самоцвітні зірки.
Леда — бронзовий ямник підстрибнула, завертілася і з радісним побрішкуванням кинулася в купину снігу. Качалася на спині, рила головою в пухах, підкидала їх збиточно в гору. Повним ротиком їла смачний, запашний сніг. Посипана іскряним намистом вона бігала, стрибала, божеволіла від собачих, невгамовних радощів.
— Леда! Леда — кличе маленька Іпі, Ледина приятелька й пані. Іпі: малий ведмедик у синьому, в білій шапочці й з білими лапочками. Біжить, кличе:
— Леда, Леда!
Бумс! Падає на сніг і заливається радісним, дитячим сміхом. Прибігає Леда, засніженими лапками доторкає Іпиних плечей, теплим язиком лиже щічки, розчервонілі від морозу. Іпі підводиться, Леда втікає, сміються її веселі чорні очі. Зловила!