Поруч з Марком йшов добре одягнений старший пан. Обидва вони не поспішали. Бо ніхто не поспішав у ту пору. Старший пан заговорив:
— Дивне, як інакше виглядає місто. Вистане одна ніч, така ніч…
Марко поглянув на нього без зацікавлення. Придержував поли плаща, що його роздував осінній вітер.
— Моїх господарів взяли в ночі. Бо були «буржуї». А мене прогнали з хати. Бо панський наймит, лакей. Так, ото йду вулицею і не знаю куди й за чим? Ціле життя я чесно працював і мав дах над головою…
Він теж — думав Марко. Старший пан здержався і сягнув до кишені.
— Може вам видасться смішне: це єдине, що я захопив з мого житла.
На руці в нього черепаха. Завбільшки в малу долоню.
— Візьміть його, прошу. Він без хати як і я. То хай іде між людей. Коли мій господар потребував мене, злегка надавлював на його хвостик і дзвінок роздавався та прикликав мене.
Пан поцілував черепашку в головку й вручив її Маркові.
Марко дав старшому панові кілька карбованців — напевно потребуватиме. І черепаха лягла у нього в течці й Марко подумав: смішне, справді — і забув.
А вітер кріпкий, вітер із сходу крутив круговоротами по вулиці й Марко ввійшов до будинку, де працював.
Пригадав собі щойно в хаті, коли клав течку й в ній щось загомоніло металево й дзвінко. Черепаху він дав дружині. Навіть така дрібниця, навіть річ діставала тепер іншу історію.
Фочка й черепашка зажили разом. Їхнім житлом був кусок мармору під дзеркалом. Одягаючись, Квітка поглядала на двох приятелів, що щільно тулилися один до одного. Фочка була завбільшки пальця, витесана з дерева і його майстерно покрили кожушком. Справжнім кожушком таким темно сірим, смугастим, шорстко щітинним. З чорних кораликів були очка, короткий вона мала хвостик. Під очками дрібочка порожнього місця. Так наче б тудою стікали сльози. Продовж років вони скапували й розмивали шерсть. За чим плакала фочка, що колись «жила» під сонцем, що не заходить? Поруч неї жила черепашка.
Як на свою величину була вона тяжка. Майстерно вироблена з бронзу, вирізьблені луски щита. Ніжки мала рухливі й такий же хвостик. Коли його доторкнути, роздавався гомін дзвіночка.
Так двоє друзів сиділи під дзеркалом і споглядали на Квітчині будні. Як одягалася, йдучи до праці, як зачісувалася вранці й ввечорі. Нераз вона говорила до них, розказуючи якісь подробиці з дня і життя.
Потім приходили дні й місяці й роки й фочка, що колись жила на Півночі й черепашка, що її купив пан у арабського продавця в Марокко і його слуга слухав його дзвіночка продовж років — ніколи не розставалися. Вони зміняли місце свого постою, вони вкінці вимандрували, покинувши край, де жила Квітка. Разом тулилися одне до одного горнені в бібулку й сховані в картоновій коробці. Як тільки скриню, що в ній була ця коробочка переносили, в ній злегка гомонів дзвіночок.
На Новій землі, в Америці вони не потребували боротися за існування, за нове життя. Їх випакували, як і кожну річ, і вони найшли собі приміщення на коробці радія. Майже чорна фочка, з заплаканими очками й черепашка з бронзи, що дзвонила, коли було доторкнутися її хвостика.
Але, де б вони не були, вони завжди були в парі, вони ніколи не розставалися. Навіть, коли змінили простір, на якому народилися і жили. Навіть, коли вже не стало їхніх хазяїв. Оця фочка зі справжнього чорнявого кожушка, що плакала за холодним простором Півночі й черепашка, що своїм дзвіночком нагадувала гарячі країни кольоритного Півдня.
Пішли разом
Бурочка, киця старого пана мала дуже впорядковане життя. Противно як інші киці, вона не шлялася і не моталася, куди б хотіла, лиш найчастіше держалася панової ноги. Вранці він випускав її з хати й вона йшла на свою прогулянку. Дімок у них був малий і скромний, одноповерховий із сірим ґанком. І нікого не мав старий пан тільки одну кицю, Бурочку. Після ранкових прогулянок вона верталася до хати й засипала на своїй м’якій подушечці. Старий пан готовив їжу й вони обидвоє обідали. В тому часі Бурочка сиділа край стола й ніжно, м’якою лапкою посягала по харчі. Вони лежали на тарілці, куди пан приготовив їх. Він, як і киця вели самітне й миле життя.
Вечером киця ще раз виходила на прогулянку й вертаючись, повідомляла господаря ніжним «Мр!» про свій прихід. Пускав її в хату й обидвоє вони були щасливі, що найшлись у хаті й могли збиратися до сну. Таке було Буроччине життя. Вийнятково тільки вона забиралася в ночі, як то киці мають у звичаю, шукаючи котячого товариства. Тоді в відповідній порі вона все ж таки приходила до хати, сідала на ґанку й дожидалась. Господар відчинював одні й другі двері, при чому зовнішні, сіткові двері обмежували киці доступ до хати. Біля них у куточку була подушечка й на ній киця дрімала. Коли господар припізнювався, вона кидалась на сітку, дряпала її кігтиками й голосно нявкала. В день чи в ночі так вона просилася до хати.