— Алло! Що ви кажете? Я хотів би знати…
Але там уже повісили трубку, і на лінії знову чулася російська мова. Аділь-бей нерішуче обернувся до жінок. Соня байдуже дивилася на нього поглядом секретарки, що чекає розпоряджень. А промовистий погляд персіянки говорив: «Пам'ятайте, що я вам сказала. Виженіть її геть!»
— Можете йти, — зітхнув Аділь-бей.
— Ви їстимете яєчню?
— Як вам завгодно.
Вони почекали, доки двері на кухню зачиняться.
— Я нічого не розумію. Тифліс повідомляє, що Фікрета заарештовано. Персіянка схвильовано ляснула пальцями.
— Я тільки хотів дізнатися, за яких обставин, — провадив далі Аділь-бей, — але там уже ніхто не відповідав… Що тепер робити?
Персіянка вочевидь нервувала ще більше, ніж він. Вона взяла трубку і з кимось поговорила. Після розмови її обличчя змінилося.
— Як ви гадаєте, а якщо надіслати офіційного листа, поклопотатися?
— Вже нічого зробити не можна, — сухо відповіла пані Амар. Замислившись, вона ніби забула про нього. Риси її обличчя враз зробилися жорсткими й негарними. — Ви не знаєте, чи забрали і його багаж?
— Про це нічого не сказали, мене навіть не вислухали!
— Чорт забирай!
— А що сталося?
— Нічого особливого. Просто ми доручили йому перевезти три чудових срібних самовари.
Аділь-бей нічого не розумів.
— Чому ви на мене так дивитесь? — утративши самовладання, закричала персіянка. — Так, три самовари! Тут вони ще трапляються, їх приховують селяни. Такий самовар можна виміняти всього за буханець хліба чи за борошно. Той дурень Фікрет нахвалявся, що може провезти в Персію срібло. Треба попередити чоловіка…
Вона пошукала поглядом свого капелюшка, але потім пригадала, що він залишився в іншій кімнаті. Помітивши так і не розібрані валізи, пані Амар, здавалося, забула про свій клопіт, обернулася до консула і взяла його руки в свої.
— Ви не ображаєтесь на мене?
— За що?
— За те, що я вас покидаю та ще й так несподівано. Але я певна, ми станемо друзями, дуже добрими друзями… — Вона нервово стискала його пальці, і цей потиск ставав дедалі наполегливішим. — Ви ж хочете цього?
Він відповів «так», хоч не мав бажання говорити щось узагалі, і в цю мить вуста персіянки вп'ялися в його.
— Тихо!.. Не треба мене проводжати…
Понуривши голову, він ввійшов на кухню й почув, як шкварчить на пательні яєчня. Соня вже надягла капелюшка, в руках вона тримала сумочку.
— Все необхідне ви знайдете в шафі. Але ні скатертин, ні серветок, ні простирадел уже немає.
— А досі вони були?
— Звичайно.
— А кому вони належали?
— Не знаю. Та їх теж можна купити в Торгсині. Я йду на обід. Коли мені повернутися?
Хіба він знав?
— А коли ви звичайно повертаєтесь?
— О третій.
Він не дивився їй в обличчя, тільки скоса стежив за її рухами.
— Скільки вам років?
— Двадцять один.
— Ви звідси родом?
— Ні, з Москви.
— Де вивчали турецьку?
Вона так само просто відповіла:
— До революції мій батько був швейцаром у турецькому посольстві. Ваша яєчня підгорить, а мені вже пора йти.
Цей обід нагадав йому воєнні часи, тільки ж атмосфера була наче не воєнна… Самотньо сидячи за маленьким білим столиком, Аділь-бей їв яєчню просто з пательні. Потім він відкрив банку рибних консервів, випив пляшку пива. Голоду консул не відчував, просто їв, аби їсти. Треба було на чомусь зупинити погляд, і він звів очі на зачинене вікно навпроти. Було видно, як за мусліновими фіранками блукає якась тінь чи й дві. Стояла спека, на вулиці — ані душі. Аділь-беєві хотілося чи то спати, чи то щось робити, але він не міг збагнути, що саме. Не маючи сили навіть прибрати зі столу, він так і сидів, підперши голову руками.
Аділь-бей із Сонею проштовхався крізь натовп людей, що стояли й сиділи на сходах, потім продерся крізь іще густіший натовп у приймальні. Людська маса, напираючи на двері в кінці коридора, немовби утворювала якусь невідому субстанцію.
Сюди, до іноземного відділу, вони приходили вже втретє. Як і в попередні рази, консул ніс чорного шкіряного портфеля, якого потім передавав секретарці.
В Аділь-бея вже виробилися деякі звички. Спочатку він, як завжди, простяг руку чоловікові в косоворотці і з поголеною головою, що сидів біля заваленого папками столу, потім ледь уклонився в бік жінки за іншим столом. День видався дуже ясний, спекотний. На побілених стінах у кімнаті висіли дерев'яні полиці. Соня сіла край столу й розгорнула серветку. Аділь-бей примостився на плетеному стільці біля вікна. Атмосфера видавалася простою й щирою.