— Спочатку запитайте його, які новини у справі того вірменина, чиє досьє я передавав їм під час минулого візиту.
Голова іноземного відділу не розмовляв ані турецькою, ані французькою. Йому було близько сорока років. Толстовка надавала йому аскетичного вигляду, що його підкреслювала й м'яка, тактовна усмішка та спокійні блакитні очі. Поки Аділь-бей говорив, чиновник дививсь на нього, всміхався, хоча нічого й не розумів. Соня повторила фразу по-російському. Чоловік ковтнув чаю зі склянки, яку завжди мав під рукою, потім сказав кілька слів.
— Вони чекають розпорядження з Москви, — переклала Соня.
— Ці розпорядження йдуть телеграфом уже другий тиждень!
Соня, не відповідаючи, зробила гримасу, яка, певно, мала означати: від мене це не залежить, доведеться почекати.
— А що з тією жінкою, в котрої відібрали меблі?
Розмова тривала не по-російському, тому чиновник то дивився на Аділь-бея, то розглядав папку, яку йому подала секретарка. Його обличчя виражало безмежну терплячість і добру волю.
— Може, спочатку краще передати йому нові справи? — порадила Соня.
— Добре. Тоді ось що: чому позавчора заарештували чоловіка, який щойно вийшов із консульства?
Аділь-бей уважніше, ніж звичайно, стежив, чи вірно Соня передає його слова.
— Що він каже?
— Що нічого про це не чув.
— Але інші мали чути! Хай у них дізнається.
Його охоплював гнів. Цілими ранками він просиджував за столом навпроти Соні. Вона робила нотатки, а він роздивлявся відвідувачів, інколи вслухаючись у монотонні скарги когось із них. Це були ті самі люди, яких він побачив тоді, у рибному порту, де бідолахи лежали просто у вуличній пилюці. Ці люди прибували пароплавами з Одеси, заповнювали набережну й причали, ночували на вокзалах, сподіваючись на випадкове місце в якомусь поїзді.
«Куркулі!» — з холодною байдужістю відгукувалася про них Соня. Це були селяни. Вони прибували здалеку, іноді аж із Туркестану, бо хтось їм сказав, нібито в Батумі можна знайти роботу й хліб. Вони по кілька днів блукали містом, поки якийсь інший «куркуль» не говорив їм, що в турецькому консульстві можна дістати допомогу.
— Ти підданий Туреччини?
— Не знаю…
Багато хто з них до війни вважався турком, але потім, сам того не помітивши, перетворився на росіянина.
— Чого ж ти хочеш?
— Не знаю. Але ми не маємо ні хліба, ні роботи.
— Ти хотів би повернутися до Туреччини?
— А там є що їсти?
Декотрі погубили дорогою дітей і благали консула довідатися щось хоч про них. В інших якийсь начальник на вокзалі забрав усе майно, а їх самих на кілька днів запроторив до в'язниці. Люди не розуміли, за що, але навіть не питали про це, тільки з тихою впертістю й далі домагалися свого. На тих, хто був справді турецького походження, Аділь-бей заводив досьє. Такі досьє він передавав тепер до іноземного відділу. Чиновник у косоворотці щоразу приймав його з тією самою доброзичливою усмішкою.
— Що він каже?
Даючи позитивну відповідь, чиновник мав звичку розглядати свої брудні нігті. Напередодні до консульства зайшло сільське подружжя. Але тільки-но подружжя вийшло, як жінка, очманіла від жаху, одразу ж прибігла назад і розказала, що на розі люди в зелених кашкетах схопили чоловіка й кудись потягли, а саму ЇЇ вдарили, щоб не могла за ними йти.
— Він каже, — перекладала Соня, — що зробить усе можливе, аби дати відповідь наступного разу.
— Але в тієї жінки немає ні копійки! Всі гроші були в чоловіка!
— Як вони заробили ті гроші?
— Йдеться про незначну суму. Адже вона залишилась без жодних засобів до існування.
— Хай іде працювати.
— Її не беруть на роботу. Вона ночує під дверима!
Чиновник зробив незрозумілий жест і щось відповів.
— Що він каже?
Соня байдуже переклала:
— Що це не його справа. Він повідомить куди слід.
— Він може просто зараз подзвонити до «гепеу»!
На столі стояв телефон.
— Цей апарат не працює.
Чиновник сьорбнув чаю. Аділь-бей мало не схопився з місця. Сонце добряче напекло йому спину. У кабінеті все здавалось зовсім нерухомим, і ця нерухомість пригнічувала його.
Таке тривало вже три тижні. За цей час Аділь-бей приніс сюди щонайменше півсотні справ, та якби він їх просто попалив, наслідок був би той самий. Досьє брали, усміхались, а за кілька днів відповідали:
— Ми чекаємо розпоряджень з Москви.
До кабінету ввійшов якийсь службовець. Чиновник, розсівшись на стільці, завів із ним неквапливу розмову.