Вигляд і поведінка в Соні завжди лишались незмінні. Дівчина була однакова й тут, і в консульстві — завжди у чорній сукні й маленькому капелюшку, з-під якого вибивалося біляве волосся, завжди з тим самим розумним виразом обличчя. Інший службовець, за сусіднім столом, щось старанно рахував, відриваючись від рахівниці тільки для того, щоб ковтнути гарячого чаю.
Службовець вийшов. Соня знову почала передавати досьє, супроводжуючи кожне коротким поясненням.
— Не забудьте нагадати, що це дуже терміново, — попросив Аділь-бей, але вже без краплі надії.
— Я сказала про це. Товариш стверджує, що все буде зроблено швидко.
— Він ще не знайшов мені прислуги?
Господарством Аділь-бея так ніхто й не опікувався.
— Що він говорить?
— Що весь час її шукає.
— Але ж я щодня бачу на вулицях безліч жебраків!
— Вони просто не хочуть працювати.
— А якщо їм сказати, що я дам добру платню?
— Треба було їм про це сказати…
— То перекладіть же йому!..
Соня неохоче зробила це, і чиновник безсило знизав плечима.
— Адже важко повірити, що в тридцятитисячному місті не знайдеться людини, яка б узялася за моє господарство.
— Ми її, звичайно, знайдемо.
— Запитайте також, чому грамофон, який я замовляв, надіслали без платівок.
Мабуть, начальник зрозумів слово «грамофон», бо відразу ж відповів кількома словами.
— Що він говорить?
— Він сказав, що платівки довелося відіслати для контролю в Москву, бо серед них були іспанські.
— Ну то й що?
— Ніхто в батумських органах не знає іспанської мови.
Зціпивши зуби, Аділь-бей підвівся. Він зробив над собою неабияке зусилля, щоб подати співрозмовникові руку.
— Ходімо, — обернувся він до секретарки.
У коридорі довелося переступати через людей, що спали просто на долівці, чекаючи своєї черги. Ніхто й не бурчав, коли об нього спотикалися. На вулиці вони йшли поруч. Аділь-бей забув навіть забрати в Соні свого портфеля. Днина була просто нестерпна; гори пашіли спекою, і навіть море не давало прохолоди.
Біля італійського консульства стояв чорний консулів автомобіль. Він привертав тим більшу увагу перехожих, що в місті було всього три автомобілі. На другому поверсі в глибині тераси пані Панделлі робила з дочкою уроки замість учительки. На столику виднілися розгорнуті зошити, чорнильниця й пляшка прохолодного напою.
— Як ви гадаєте, італійцям вдається більше, ніж нам?
— Для цього немає підстав.
Так було щоразу: відповіді сповнювала несхитна логіка, але вони, втім, ніколи не узгоджувалися із запитанням. На вулицях не було ні перехожих, ні крамниць, ні машин — нічого з того, що робить місто містом. Напевно, колись ці вулиці кипіли життям, як Стамбул, Самсун чи Трапезунд, як усі близькосхідні міста. Де-не-де ще траплялися спорожнілі крамнички із зачиненими віконницями або розбитими шибками. На обшарпаних вивісках ще виднілися написи не лише російською, а й вірменською, турецькою, грузинською, єврейською мовами. Де поділися баранячі окости на рожнах, що їх смажили просто перед духанами, і було чути, як смачно шкварчить жир? Де майстерні карбувальників, де контори лихварів та міняйл? Куди зникли вуличні крамарі у мальовничому вбранні, які зупиняли перехожих, пропонуючи товар? Повільні, довгі, упокорені сонцем тіні прослизали повз підворіття, тягнучись за своїми господарями. Від давнього Батумі залишився хіба що порт, де стояло кілька іноземних пароплавів. А під горою виросла компресорна станція, куди з Баку через увесь Кавказ бігла нафта. Неподалік стояв пам'ятник Ленінові, який здавався зовсім невеличким, хоч насправді був у людський зріст. Крім того, у місті був великий будинок профспілок та кілька клубів.
Соня йшла, не кажучи жодного слова, не озираючись довкола. Байдужий вираз не залишив її обличчя навіть тоді, коли Аділь-бей зупинився біля старої жінки, що сиділа на тротуарі, копирсаючись у відрі з покидьками — напевно, шукала чогось їстівного. Ноги в жінки набрякли, щоки були бліді й опухлі.
— Цій жінці не дають їсти? — спитав Аділь-бей, дуже роздратований поведінкою секретарки.
— Всі, хто працює, можуть себе прогодувати.
— Як же тоді пояснити…
— Робота знайдеться для всіх, — незворушно провадила Соня.
— А якщо вона не може працювати?
— Є спеціальні притулки.
Кожну фразу дівчина вимовляла однаково безбарвно. На будь-яке запитання вона мала готову відповідь. Але ця відповідь завжди виявлялася такою порожньою, що Аділь-беєві здавалося, наче він потрапив до якогось нереального світу.
— Що ви їстимете на обід, Аділь-бею?