— Сідайте.
Лікар постукав по коліні, перевіряючи реакцію, потім зміряв кров'яний тиск. Аділь-бей запитав:
— Від чого помер мій колега?
Він промовив це якомога невимушеніше.
— Я забув. Треба заглянути в його історію хвороби.
Лікар дивився на Аділь-бея, наче розмірковуючи, щоб у нього ще перевірити.
— Лягайте.
Він помацав селезінку й печінку, потім дістав із сумки рецептний бланк.
— Ну, то що ви скажете?
— У вас депресія від нервової перевтоми. Треба пити перед сном бромовий настій.
— Де його можна придбати?
— Краще випишіть із Москви. А їсти я раджу вам тільки щось легеньке.
— Що в мене не гаразд?
— Нічого… І все потроху…
Лікар рушив до дверей. Аділь-бей пішов услід за ним, голий до пояса. Підтяжки теліпалися десь на стегнах.
— Як ви гадаєте, це небезпечно?
— Цього ніколи не можна сказати. Що ж до брому, то буде краще, якщо вам надішлють його пароплавом. У нас дуже мало ліків.
Аділь-бей хотів запитати, чи не сталося у нього чогось із серцем, але не встиг: лікар уже вийшов із кімнати. Раптом задзвонив телефон, і консулові здалося, що Сонина спина у вікні здригнулася.
— Алло. Так, я.
Це була пані Амар. Вона дзвонила йому майже щодня, але зустрівся з нею Аділь-бей тільки один раз — на пляжі, та й тоді вона пішла до жіночої купальні. Перед тим, як їхати в Росію, Аділь-бей чув, ніби люди тут купаються голі, і уявляв собі, як у воді метушаться оголені засмаглі тіла. Але натомість побачив дві величезні загороди, обнесені колючим дротом. Вони нагадували концтабір. Заплативши 25 копійок, чоловіки йшли в одну загороду, а жінки — в другу.
— Що ж, поблукайте отам, — сказала тоді Нейла Амар неприємним тремтливим голосом.
Сказати правду, він, перше ніж утекти, таки трохи й походив уздовж дроту — з серйозним виглядом, ніби шукаючи її. А тепер, по телефону, вона знов манірилась:
— Вгадайте, яка в мене чудова новина!
— Не знаю.
— Ну вгадайте!
— Мій уряд відкликає мене до Анкари?
— От поганець! Ні, сьогодні вранці мій Амар виїхав до Тегерана. Повернеться не раніш, як за десять днів.
— Гм…
— Оце й усе, що ви можете сказати?
— Не знаю… — Він усе ще стояв роздягнений.
— Ну, коли ви такий, то я не прийду до вас пити чай, хоча й мала намір…
— Ну, чому ж…
— Ви так гадаєте? А я цього не певна… Тим більше, коли є небезпека зустріти там вашого ангела-хранителя…
— Я вам обіцяю…
— Ви обіцяєте, що я з нею не зустрінуся? Тоді, може, й варто прийти…
І він почув якийсь неприємний звук, що, певно, означав поцілунок. Тим часом Колін, майже непомітний у розігрітому повітрі, курив цигарку.
Коли об одинадцятій вечора начальник «морського гепеу» або, іншими словами, портової міліції вернувся додому й відчинив вікно, у консульстві навпроти вікно було теж відчинене, і там виднілася світла постать. Колін знову пірнув на хвильку в темряву кімнати, щоб скинути чоботи, взути капці й дістати з кишені кітеля коробку цигарок.
Аділь-бей стояв нерухомо навпроти. Його огортала тінь; крізь тонку сорочку він відчував вечірню прохолоду. На вулиці нікого не було, але з сусідніх вулиць іще долинали кроки. Інколи навіть чулася музика — її приносив вітер з боку бару для іноземних моряків на самому березі.
Колін припалив цигарку. Аділь-бей зупинив погляд на маленькому тремтливому вогнику. Згодом і грузинка підійшла до чоловіка, вони пошепки про щось заговорили.
Цікаво, чи Соня вже заснула? Аділь-бей знав, що її залізне ліжко стоїть під стіною праворуч. Повітря мало солодкуватий присмак — вітер приносив запах гірських субтропічних рослин. Жінка у вікні притулилася до Коліна. Здавалося, її тіло теж солодке й гаряче після ліжка, з якого вона щойно встала.
Аділь-бей почув за спиною якийсь шурхіт і обернувся. Це Нейла, перевертаючись, відкинула простирадло. Повітря в кімнаті було таке насичене її парфумами, що Аділь-бей подумав, чи не відчувають цього запаху й люди навпроти. Може, персіянка тому й вибирала такі різкі парфуми, що її тіло мало запах дикої тварини.
— Лягай уже, — зітхнула вона крізь сон.
Чи почули це ті люди? Вони ж стояли так близько, вуличка дуже вузька. Колін обіймав дружину за талію. Аділь-беєві зовсім не хотілося спати, тим більше — лягати поруч із палким тілом Нейли. Та про неї він навіть не думав. Він думав про те, чи спить зараз Соня там, у кімнаті навпроти, і чи таке саме нерухоме вві сні її обличчя. Чи здогадалася вона, чому відразу по обіді Аділь-бей сказав, що сьогодні вона може бути вільна? І коли трохи згодом Соня вийшла з дому, перекинувши через руку пляжний халат, то на розі дівчина зіткнулася з пані Амар.