— Йди сюди, Аділю…
— Цить!..
Він страждав від задухи, і зачиняти вікно йому не хотілося. Після того, як лікар поміряв тиск, Аділь-бей весь час відчував биття крові в судинах, і це невпинне пульсування його лякало.
Йому нічого не хотілося їсти. Він почував себе зовсім хворим і сказав про це Нейлі. Кілька хвилин вона погралася в лікаря. Хоч би Нейла погодилася повернутись на ніч додому! Невже її прислуга не розповість про все чоловікові?
— Він ревнивий?
— Як тигр! — сміючись, відповіла вона.
Сміялася Нейла завжди якось нервово, і дуже важко було зрозуміти, чи той сміх був від веселощів, чи від розпачу, чи просто задля кокетства. Чому вона все-таки залишилась? Та й навіщо вона, зрештою, прийшла? Двічі Нейла вмикала світло, й Аділь-беєві не без труднощів вдавалося його вимкнути. Дійшло просто-таки до боротьби, і йому довелося навіть викрутити їй руку.
— Ти боїшся тієї маленької наглядачки? — глузувала вона. — Ти гидка тварюка, але я все ж таки тебе кохаю!
Аділь-бей ненавидів тютюн, але зараз йому хотілося закурити, щоб побачити перед собою червоний вогник — знак звичайної людської насолоди. В повітрі стояла загроза близької бурі, й це передчуття грози надавало самотнім роздумам біля вікна якоїсь романтичності. Аділь-бей не чув рівного дихання Нейли, його ніщо не турбувало, не відвертало від думок. Ніч доходила кінця.
Раптом щось обхопило його за шию, обліпило ззаду з ніг до голови. Він аж підскочив від несподіванки і якийсь час кліпав очима, поки отямився. Це була персіянка. Вона просто-таки приклеїлася до нього — достоту, як навпроти одне до одного оті двоє. Тримаючи в зубах сигарету, Нейла видихнула:
— Припали мені.
У нього не було сірників. Він подумав, чи варто взагалі їх шукати. Сімейство Коліних не подавало ознак життя. Їхніх очей не було видно, але ж вони дивилися! Може, вони розгледіли навіть оголені груди в Нейли! Правда, шкіра у неї темна, наче горіх, а тіло — таке тверде, що груди не змінили форми, навіть коли вона притислася ними до шибки.
— Дай же мені вогню!
Він пішов і приніс сірники. В темряві затанцював такий самий вогник, як і навпроти, і вони так само сперлися на підвіконня. Час минав швидко. У барі на набережній змовкла музика, не чулися вже й кроки.
Так вони простояли біля вікна з годину, аж поки з високості посипалися величезні краплі, гучно розбиваючись об землю. Тоді сімейство Коліних відсахнулося й зачинило вікно. Блискуча крапля впала на Нейлину руку.
— Тебе не смішить думка, що вони — з «гепеу»? — прошепотіла персіянка.
Навпроти виднілася лише темна пляма вікна, на якій блідо проступали фіранки.
Йдучи серед безтурботного натовпу, Аділь-бей побачив Соню перший. Вона тримала під руки двох подруг: одну — в білій сукні, другу — в блакитній. Всі дівчата були без панчіх і з розпущеними косима. Мабуть, Соня попередила якимсь непомітним жестом подруг, щоб вони, побачивши Аділь-бея, не сміялися, як це траплялося з іншими. І все ж розглядали дівчата його з перебільшеною цікавістю. Поминувши їх, консул так і не наважився оглянутись. Дощ недавно вщух, і призахідне сонце надавало калюжам золотаво-червоного відтінку. Як завжди ввечері, всі виходили на свіже повітря й неквапно прогулювалися набережною то в один, то в другий бік, отож досить часто траплялися вже знайомі обличчя. Був там і парубок на велосипеді; він снував між парочками з тією самою дівчиною на рамі.
Побачивши Соню з подругами вдруге, Аділь-бей подумав, що вони, мабуть, розмовляють про нього. Консул був іще далеко від дівчат, коли до них підійшов хлопець у розстебнутій сорочці і кожній потис руку. Вчотирьох вони нагадували острівець серед рухливого натовпу. Аділь-бей не міг зупинитися, натовп ніс його далі. Звіддаля він бачив, що «острівець» усе ще стоїть на місці. Хлопець сміявся. Аділь-беєві здалося, що звертається він тільки до Соні, а не до її подруг. Колись Аділь-бей не звернув би на таке уваги, однак цього ранку щось сталося — щось непевне, але значуще.
Коли близько восьмої ранку Нейла прокинулась і поглянула на залите струменями дощу вікно, то лише сказала:
— Зроби мені каву.
Аділь-бей заходився нетерпляче варити каву, з надією позираючи на годинника… Та марно! Рівно о дев'ятій прийшла Соня, а персіянка так і зосталася в кімнаті. Як завжди, секретарка принесла пакунки з їжею і вже хотіла була віднести їх на кухню. Консулові не залишалося нічого іншого, як заступити їй дорогу.
— Дайте мені, я віднесу сам.