Увесь ранок Аділь-бей відчував сором і незручність. Розмовляючи з відвідувачами, він прислухався до шарудіння в кімнаті й шукав приводу, щоб час від часу туди заглянути.
— У тебе є щось почитати?
Гаряча й розніжена, Нейла все ще була в ліжку, наче й не збираючись нікуди йти. А в кабінеті якийсь дивакуватий, весь у рубцях чоловічок палко розповідав свою історію. Його уважно слухала тільки Соня.
Чоловічок справді був турок. Він народивсь у Скутарі, під час війни потрапив у полон до росіян і зрештою опинився аж у Сибіру. Працював у полі, згодом одружився. Дочці вже сімнадцять років. Тепер, прийшовши сюди без грошей і паперів, він стояв перед Аділь-беєм і вперто повторював:
— Я хочу повернутися! Я хочу побачити свою першу дружину й дітей!
Чоловічок не відступав і страшенно лютував, коли йому намагалися пояснити, що виконати його прохання дуже важко, а то й неможливо. Соня слухала його вже з нетерпінням. Кінець кінцем їй пощастило спровадити бідолаху.
А злива не вщухала. У Батумі таке буває часто, це субтропічні дощі. Справжній потік падав на землю, тротуари геть сховались під водою. Та Аділь-бей раз у раз казав Нейлі:
— Вам пора йти.
У нього псувався настрій уже від самої думки, що Нейла все ще лежить у його ліжку.
— Послухайте, я відішлю секретарку в місто, а ви тим часом… Пополудні він сказав Соні:
— Віднесіть на пошту оцього листа.
Мовчки поглянувши на нього, дівчина одягла капелюшка і сховала листа в сумочку. Коли за чверть години вона повернулася, Аділь-бей, вийшовши зі спальні, побачив, що Соня вимокла до нитки. Сукня облипала тіло й нагадувала мокре пташине пір'я. Волосся від дощу зробилося рівним. А втім, Соня дивилася на нього без злості. Аділь-бей стояв, намагаючись дібрати якісь слова. І саме в цю мить з'явилася пані Амар з розкуйовдженим волоссям і запитала:
— Аділю, де тут у тебе…
Чи не навмисне вона це зробила? Але Соня навіть не всміхнулася. Вона вже сиділа за столом і працювала.
Оце, власне, й усе, що сталося. А тепер Аділь-бей, блукаючи довкола постаті Леніна на глобусі, шукав очима гурт молоді. Та марно — натовп відніс його від того місця вже далеко. Проте невдовзі Аділь-бей побачив обох Сониних подруг із двома юнаками. Сонце гасло в калюжах на тротуарі й у величезній калюжі моря. Залунав джаз у барі для іноземців, де Аділь-бей іще не бував.
— Там цікаво? — запитав він якось у секретарки про бар. Вона відповіла зневажливою гримасою.
Аділь-бей уже втретє проходив набережною, так і не зустрівши Соні. Однак, глянувши випадково у бік клубу профспілок, він помітив дівчину: Соня сиділа на підвіконні, а перед нею стояв той самий хлопець.
Може, там, нагорі, у них з'являється почуття вищості щодо решти натовпу? Принаймні про це свідчили Сонині очі. Напрочуд ясні, вони ніби пронизували простір. Хлопець щось їй розповідав, трохи нахилившись уперед. Вона слухала, але на нього не дивилась і, можливо, навіть не чула його слів. Жодної ознаки того, що дівчина щаслива, Аділь-бей на її обличчі не помітив.
Вантажні пароплави погойдувалися вздовж червоної лінії причалу. Минулої ночі прийшов грецький вітрильник — його щогли вимальовувалися на зеленому тлі гір. Натовп плинув двома потоками, заповнюючи вулицю розміреним шумом стомлених кроків. Аділь-бей знову кинув швидкий погляд на вікно, наче боявся тих, хто там стояв.
Усе місто, крім набережної, в цей час порожніло. Вулиці були темні й вогкі, в повітрі стояв запах нафти, що йшов від переробного заводу. Юнаки й дівчата, поголені голови, розхристані сорочки — це був світ нафти, і робітники, що сиділи за вікнами нижнього поверху в клубі, стежачи за указкою лектора, теж належали до цього світу. Указка жваво стрибала по синьо-червоній діаграмі — діаграмі виробництва нафти! Той хлопець на велосипеді був, мабуть, неабиякий майстер своєї справи, якщо зміг придбати таку техніку!
Аділь-бей вирішив поїсти в портовому ресторані — на такий випадок Соня дала йому кілька написаних по-російському фраз. Стіни в ресторані, як і в усіх громадських закладах, були зеленого кольору, столи — з нефарбованого дерева. Відвідувачі мовчки їли, поклавши лікті на стіл, — здавалося, вони навіть тепер працюють, — суп, скибку чорного хліба, січене м'ясо й трохи вареного пшона на гарнір. Одна дівчина вправно рахувала страви, які пропливали повз неї, друга нанизувала на залізну шпичку зелені квитки, що їх приносили офіціанти.
Цих людей він розумів ще менше, ніж тих, що гуляли на набережній. Може, настрій у нього поліпшився б, якби він побачив, наприклад, гурт чоловіків, що грають біля своїх будинків у доміно, або якогось діда, що спокійно курить люльку. Але дідів тут або не було зовсім, або ж вони нагадували оцих відвідувачів. Якби Аділь-бей зустрів їх у натовпі, то теж, мабуть, не знайшов би з ними спільної мови. Вони ходили, наче привиди, люди їх не помічали, а коли такий бідолаха сидів десь на тротуарі, то його обминали, мов непотрібну, забуту річ.