«Такого собі бронзового, присадкуватого, дещо незграбного, у зім'ятих штанах» Леніна нема більше ні в Батумі, ні по цілій Грузії. На тому місці, де стояв «нерухомий бронзовий чоловічок», нині — велика вирва в асфальті, а довкола неї — купи гальки й піску, неприбраних уламків бетону й граніту. У грузинській філії Залізного театру тоталітаризму йде остання дія. Але вистава ще не закінчилась — це видко хоча б з того, що проспект Сталіна залишається й досі проспектом Сталіна, ніхто його переіменовувати не збирається, а точніше — не наважується, бо психологія грузинського обивателя все ще являє собою дивну суміш меркантилізму, ура-патріотизму та сталінізму.
Втім, і тут іронія історії: саме на проспекті Сталіна міститься сьогоднішній неформальний центр міського життя — турецьке консульство. Так, назавжди відійшли у небуття часи, коли сіменонівський герой, зневажений і висміюваний турецький консул Аділь-бей зацьковано тинявся брудними батумськими вуличками, намагаючись збагнути це місто й цих людей, а до його консульства приходили хіба що іще зацькованіші горяни-турки. Нині біля консульства (імпозантного двоповерхового особняка, над яким гордо має червоний прапор з півмісяцем) з рання до вечора юрмиться натовп, обложивши вхід, перегороджений металевими бар'єрчиками (достоту як у нас перед Верховною Радою). Натовп складається із добре вбраних чоловіків та жінок, а всі навколишні квартали заповнені їхніми авто — «волгами», «мерседесами», «вольво», «тойотами» — з грузинськими номерами.
Всі чекають на виїзні візи до Туреччини, яка звідси — за кільканадцять кілометрів. Кажуть, лише за минулий 1990 рік близько півмільйона громадян п'ятимільйонної Грузії вже побували в Туреччині, прихопивши з собою геть усі механічні годинники, пральні машини та ще деякі товари з грузинських прилавків…
Так, нині НКВС було б важкувато з усіма упоратися…
Отже, є надія, що старий занедбаний Батумі знову перетвориться на кипуче південне місто з різномовним гамором порту й смаженими на рожнах ягнятами просто серед вулиць, як це було на початку століття, в часи юності Аділь-бея та героїв «Залізного театру». Принаймні, кооперативні ресторанчики, харчевні, кав'ярні уже з'явилися, і то чимало.
Один із них (називається «Соко», чудові страви з грибів) розташувався на розі вулиць, які ще вчора носили назви Тельмана й Лібкнехта, а нині — Царя Парнаваза та Генерала Мазніашвілі.
Хочеться думати, що Тельман та Лібкнехт на це б не образилися.
Олександр ГРИЦЕНКО
ЛЮДИ НАВПРОТИ
— Як, у вас є білий хліб?!
Перський консул та його дружина, ввійшовши до вітальні, одразу почали вихваляти стіл, а особливо — гарно розкладені на таці сандвічі. А згодом Аділь-бей почув:
— У Батумі всього три консульства: ваше, перське й наше. Але тих персів не варто відвідувати.
Це говорила пані Панделлі, дружина італійського консула. Сам консул, розсівшись у кріслі, посмоктував маленьку сигарету з рожевим кінчиком. Нарешті обидві консульські дружини, всміхаючись одна до одної, зустрілися посеред зали. Саме в цю мить звуки, що досі невиразно долинали з глибини залитого сонцем міста, погучнішали й раптово вибухнули десь поруч, на розі вулиці. Всі пооберталися в той бік і рушили на веранду подивитись, що там діється.
Новачком серед присутніх був Аділь-бей — він приїхав до Батумі тільки цього ранку. В турецькому консульстві його зустрів службовець із Тифліса, який тимчасово виконував обов'язки консула. Саме він привів Аділь-бея до італійців — познайомити його з колегами. Увечері службовець мав від'їжджати.
Музика надворі все наближалася. Звуки бубонів та волинок дзвеніли у нагрітому повітрі. І хоча грали там щось сумне, загальне враження складалося чомусь веселе. Музика немовби змушувала рухатися все навкруги — повітря, будинки, ціле місто.