Соня, як завжди, сиділа на своєму місці, як завжди — зі спокійним, але змарнілим обличчям, із розпущеними косима.
— Доброго ранку, Аділь-бею, — спокійно привіталася вона.
Сонце вже сягнуло його столу, мерехтіло на паперах, поволі переповзало до вікна ліворуч.
— Просіть!
У консула з самого ранку боліла голова. Кімнату почали заповнювати такі неохайні, такі обмежені й здичавілі люди, що він мимоволі запитував себе, звідки їх щодня стільки набирається. Аділь-бей ще й досі не навчився визначати їхню національність. Декотрі розмовляли такими говірками, що нічого не можна було второпати. Всі зусилля відвідувачів пояснити щось були марні, і вони розчаровані йшли собі геть.
Люди спускалися з вірменських гір, приїздили з Персії чи ще бозна-звідки, дехто був із віддалених районів Туркестану чи навіть Сибіру. І безліч нескінченних історій, одна заплутаніша за одну!
— То чого ж ти все-таки хочеш? — вибухав Аділь-бей.
— Я хочу, щоб мені заплатили за нового віслюка…
Але ж про віслюка чоловік не сказав досі жодного слова! Цього дня Аділь-бей навіть нікого не слухав. Його аж нудило. Заради чого все це? Адже й у найсерйозніших випадках він не міг нічого добитися від місцевої влади.
Аділь-бей здивувався, завваживши, що вікно навпроти все ще зачинене. Кинувши слухати скаргу якогось горянина, він запитав у Соні:
— А що, ваша невістка захворіла?
Соня перевела погляд на вікно й зрозуміла, що мав на увазі консул.
— Ні, вона на роботі.
Тим часом відвідувач розповідав далі і то ще голосніше, ніж доти.
— Вона вперше вийшла на роботу?
— Так. З сьогоднішнього дня вона — рахівниця на нафтопереробному заводі.
Яка ж проста й невимушена була ця бесіда, особливо порівняно зі скаргами селянина, який просто-таки вп'явся в консула своїми чорними очима! Нерви в Аділь-бея вже ледве витримували.
— Цієї ночі було дуже жарко.
Соня кивнула головою, нітрохи не знітившись.
— У вас стояли відчинені обоє вікон.
— Мене там не було.
— Я знаю.
На обличчі в селянина відбилося глибоке розчарування.
— Слухаю тебе, — зітхнув Аділь-бей, щоб якось підбадьорити чоловіка.
Запала тиша. У бідолахи не вистачало мужності почати розповідати про всі свої клопоти знов.
— Ви спали просто неба?
— Ні, у товариша.
— У того парубка, якого я бачив у будинку профспілок?
— Так.
Вона відповідала просто й відверто. Настільки відверто, що він запитав себе, чи є між нею й тим хлопцем щось серйозне.
— Ви любите його? То ваш наречений?
— Ні, це мій товариш.
Аділь-бей повернувся до відвідувача й порадив йому прийти другого дня. Підійшла стара жінка; вона хотіла розлучитися з чоловіком, але не могла пояснити чому. Залишалося ще п'ятнадцять чи двадцять прохачів. Вони все говорили, говорили, а Аділь-бей дивився то на Сонину руку, що робила нотатки, то на чорну сукню, то на тендітні дівочі плечі й біляві коси. Стояла спека. Запахи лахміття та дешевого одеколону викликали нудоту й у Соні. І все ж це були чи не найкращі години того дня — принаймні, не найгірші. Час поволі спливав, і десь за годину, судячи з усього, мав зайти останній відвідувач. А потім? Що він, Аділь-бей, робитиме потім? Простягнеться на ліжку й не зможе заснути, бо вже виспався вночі. Пополудні вулиці були або зовсім сховані в тінь, або залиті таким сліпучим сонцем, що ти, здавалося, залишався зовсім самотній серед нескінченних стін, які ведуть не знати куди.
Діяти було нічого, доводилося годину за годиною чекати, поки настане пора прогулянок на набережній, де на Аділь-бея вже ніхто не звертав уваги. Потім — знову додому, в ліжко, а вранці зробити дві дірки в бляшанці з молоком і — в чергу до загального крана…
— Ваша невістка задоволена своєю роботою?
— А чому вона має бути незадоволена?
— Вона сама захотіла працювати?
Соня вдала, ніби не почула, й почала писати швидше. І тут Аділь-бей без видимої причини схопився з місця, люто роззирнувся довкола й проголосив:
— Консульство зачиняється! Нехай усі приходять завтра!
Соня підвела голову. Вона хотіла щось заперечити, але Аділь-бей, не слухаючи її, рушив до своєї кімнати.
Підійшовши до дзеркала, він став роздивлятися себе й помітив, що під очами з'явилися мішки, обличчя посіріло. Взагалі вигляд він мав невеселий і досить розгублений. Він чув, як кроки відвідувачів віддаляються у бік коридора. Все тихіше лунали голоси. Аділь-бей знову відчинив двері до кабінету й рушив, не усвідомлюючи, куди й навіщо, не дивлячись на Соню, яка так само сиділа на своєму місці.
— Ви не дуже добре себе почуваєте?