Аділь-бей задихався.
— Ви хочете сказати, що я не здатний тут жити, що мене приголомшують усі ці ваші організації й ті суцільні таємниці, якими мене обплутують? Я знаю, ви думаєте саме так! Але повірте мені, я вже трохи пожив на цьому світі. Ви що-небудь чули про Дарданелли? Три роки я провів у окопах, нам доводилося ходити в атаку по трупах! Там теж не було прислуги і навіть консервованого молока!..
Соня, як завжди, мовчки й суворо дивилася на нього. Вона могла б усміхнутися на цей несподіваний вибух похвальби. Але ні, вона з цікавістю дивилася на свого співрозмовника.
— У мене в черепі й досі сидить куля, яку не можна вийняти. А ви знаєте, як під час революції ми дісталися до Мустафи Кемаля? Утрьох, у маленькому човнику — шість метрів завдовшки, ми кілька тижнів гойдалися в Чорному морі. А тоді ж була зима!
Йому хотілося все розповідати й розповідати; він відчував, що тепер його обличчя вже не таке бліде, а плечі наливаються міццю. Та раптом він змовк, не знаючи, про що говорити далі.
Чому Соня нічого не відповідає? Щоб перевести дух і заспокоїтись, Аділь-бей підійшов до вікна. Коли він обернувся, Соня спокійно розбирала нотатки, зроблені вранці.
— Соню!
— Я слухаю.
— Мені було дуже сумно цієї ночі.
— Чому?
— Тому що ваше ліжко було порожнє. Я не розумію…
— Чого саме ви не розумієте?
— Чому ви пішли з тим хлопцем? І зі скількома іншими ви вже ходили отак?
— Важко сказати.
— І давно ви так живете?
— Років два.
Дивлячись на Сонин профіль, він думав про різне: про чотириста карбованців її платні, про обіди з чаю та чорного хліба, про її залізне ліжко у братовій кімнаті, про воду, яку треба роздобувати щоранку… І все ж таки на ній добре пошита сукня, а обличчя виражає спокій і рішучість!
Було схоже на те, що за кілька годин знову почнеться злива, як і минулого тижня. Небо вже не грало барвами. Гаряча імла повила місто, і легені вбирали вологе тепле повітря.
— Що з вами, Аділь-бею?
Стоячи посеред кімнати, він почав зривати з себе комірець та краватку.
— Ви б краще сіли.
Саме цього йому зовсім не хотілося робити. Аділь-бей ще не відмовився від наміру обняти дівчину. Час від часу він рішуче ступав у її бік, але потім знову вертався. Пролунав телефонний дзвінок. Соня взяла трубку, тоді простягла її Аділь-беєві.
— Ні, ні! — закричав він. — Це неможливо!.. Я погано себе почуваю. Ні, я нікого не можу бачити!.. Я ж вам кажу: ні! Я хочу посидіти в своєму кутку, як хворий пес… До побачення!
Це була Нейла.
— Ви справді погано себе почуваєте? — спитала Соня незворушно.
— Не знаю, я нічого не знаю!
В кожному разі, добре йому не було. Консул страждав від спеки, в нього зовсім пропав апетит, у шлунку щось сіпало.
— Знаєте, що вам треба зробити? Піти на пляж і викупатись! А на зворотному шляху прогулятися, не поспішаючи, ботанічним садом. Іноземці вважають його одним з найкращих у світі. Якщо вирушити навпрошки, то це буде кілометрів шість.
— А далі що?
— Після прогулянки ви стомитесь і добре спатимете.
— А самі ви вже пробували так робити?
— Звичайно.
— Зовсім самі?
— Чому б і ні?
Аділь-бей мало не дав їй ляпаса. Чого варта вже оця пропозиція пройти дванадцять кілометрів під пекучим сонцем тільки задля того, щоб прогулятися ботанічним садом!
— Ви, ясна річ, зі мною не підете?
— Я змушена буду відмовитись.
— Бо така прогулянка нагнала б на вас нудьгу?
— Ні, не тому.
— А, щоразу те саме! Бо я — іноземець! Ви привернули б до себе увагу й викликали б підозру! Так, тепер я починаю розуміти. У барі я бачив тих жінок, що йдуть з моряками. Але я знаю також, що вони працюють на «гепеу»! Признайтеся, це правда?
— Чому б і ні? Трапляється, що міліція звертається до них із запитаннями.
— До вас також?
— Я цього не казала.
— Але ж ви не станете казати й протилежне! Між іншим, минулої ночі за п'ятдесят метрів від мене вбили чоловіка.
Соня глянула на нього з цікавістю.
— Той, що стріляв, був у зеленому кашкеті.
— А що, у вас поліція ніколи не стріляє?
— Буває. Але принаймні свідки поводяться інакше. Вони хвилюються, розпитують, що сталося. А вчора свідки тієї сцени навіть не зрушили з місця!
— Бо це їх не цікавило. — В її світлих очах промайнуло щось схоже на усмішку.
— Соню…
— Сьогодні ви вже втретє кличете мене, але нічого не кажете…
— А ви хотіли б, щоб я щось сказав?
— Ні.
Аділь-бей теж усміхнувся. Вперше він відчув полегкість. Може, вони й не такі далекі одне від одного, як здавалося. Знадвору почувся грюкіт — то зачиняли віконниці в кооперативі, що розпродав свої денні запаси. Як завжди, чоловік сорок пішло додому з порожніми сумками.