— Я забула вам сказати про вашу білизну, — промовила Соня, встаючи з-за столу.
А навпроти вікно вже відчинилося. Колін повернувся перший, його зелений кашкет спокійно висів на гачку. Колін закурив цигарку, відійшов углиб кімнати й, діставши пакунки з продуктами, почав розкладати їх на столі. На вікна консульства він не глянув жодного разу.
— Ви бачилися з ним сьогодні вранці? — спитав Аділь-бей.
— Звичайно.
— І він нічого вам не сказав?
— А що він міг мені сказати? Щодо вашої білизни… Дайте її мені, я здам її до пральні разом із нашою. Це займе лише один день. Де ваша білизна?
Двері з кабінету до спальні були відчинені. Ліжко він так і не застелив, піжама валялася на підлозі. Соня її прибрала.
— У цій шафі?
— Так. Соню… Я хотів би вас запитати…
— Знову про минулу ніч? Я вас не розумію. Смішно надавати такої ваги речам, які того не варті.
— Мене не цікавить той хлопець.
— А що ж?
— Йдеться про мене… Якби я вас попросив… — Він говорив тихо, бо вікна навпроти були відчинені, і йому здавалося, що звідти його почують.
Соня тримала в руках жмут білизни. Аділь-бей став між нею і вікном. Забряжчав посуд — це повернулася з роботи Колінова дружина.
— Що ж, ідіть, вони вже сідають обідати…
Оце й усе. Соня рушила з кімнати. Ще мить, і буде пізно.
— Якби одного вечора я попросив вас…
Соня не дала йому доказати.
— Це дуже складно! — зітхнула дівчина, простуючи до дверей. Вона не сказала «ні», не обурилась і не розсміялась.
Від вікна до дверей у кабінет тяглася гола стіна. Соня зрозуміла, чому Аділь-бей став саме тут, під стіною, де їй треба було пройти і де їх не бачили з вулиці, але не відступила.
— Соню!..
Аділь-бей обійняв дівчину. Він так розхвилювався, що навіть не наважився її поцілувати. Плечі в Соні виявились худенькі, тіло — мляве, змарніле. Аділь-бей нахиливсь і торкнувся щокою її шиї, відгорнувши біляве волосся. Його здивувало те, що Соня зовсім не опирається.
— Соню…
Він торкнувся її вуст, потім міцно притиснувся до них своїми вустами і мало не втратив рівноваги, коли дівчина різко відхилилася назад.
Соня випросталась, а він, збитий з пантелику, все ще стояв нерухомо. Соня так само тримала в руках жмут білизни й розгублено всміхалась, поправляючи волосся.
— Чим це від вас пахне? — спитала вона.
— Одеколоном… Вам не подобається?
— Не знаю… Я купила вам копченої риби й овечого сиру.
Стіна вже не закривала їх, і Соня бачила у вікно, що брат із дружиною сіли обідати.
— До зустрічі.
Залишившись на самоті, Аділь-бей не почувався ні щасливим, ні навіть веселим. Він розгорнув залишені Сонею на столі пакунки, але вигляд їжі не викликав у нього апетиту. Аділь-бей чув Сонині кроки на вулиці, але не підійшов до вікна й не визирнув.
Колін намазував маслом хліб, пив, гучно сьорбаючи, чай, а його дружина швидко про щось розповідала — очевидно, про свій перший робочий день. Соня ввійшла до кімнати, кинула в куток білизну, поклала на ліжко капелюшка й сіла на своє звичне місце, спиною до вікна. Певно, розмова стосувалася Аділь-бея, бо Колін кілька разів зиркнув на вікна консульства, хоч на його обличчі не відбилося ніякого зацікавлення.
Але чому сміялась його дружина? Не усміхалась, а саме сміялась! Із чого? З того, що сталося вранці? І що занотовував її чоловік до записника, покинувши їсти?
Отак вони й сиділи втрьох довкола столу, смачно поїдаючи свій убогий обід в оточенні двох ліжок, умивальника та книжкових полиць. Між двома бутербродами Колін кілька разів затягувався цигаркою, а потім відкладав її на підвіконня.
Невже Соня так і не обернеться? Аділь-бей уважно стежив за її рухами. Він відійшов углиб кімнати й чекав. Мимовільний порух її голови — Аділь-бей помітив його, незважаючи на відстань, підказав йому, що за мить дівчина обернеться…
Справді, вона обернулася з напханим ротом. Спочатку Соня Аділь-бея навіть не завважила. Вона провела поглядом по порожньому столі, і в її очах застиг подив: «Як, ви не їсте?!»
Це тривало секунди дві, а потім на вікно консульства вслід за Сонею подивився і її брат. І знову засміялась його дружина. Врешті Аділь-бей вийшов зі свого сховку й зачинив вікно.
Він почував себе приниженим, зневаженим. Недовірливо подивився Аділь-бей, неначе на когось чужого, на себе в дзеркало. Було схоже на те, що він справді захворів.
Аділь-бей вирішив терміново написати до Стамбула листа з проханням надіслати йому бромового настою.