Ніхто не кричав, ніхто не говорив, у загальній тиші чути було тільки музику.
Колона пройшла, і зчинилась якась метушня. Всі цікаві кинулися в один бік. Здалеку Аділь-бей побачив прикрашену червоним оксамитом сцену. Але натовп знову підхопив його й поніс до моря.
Поруч з іноземними суднами стояло п'ять військових кораблів. Зірки на бортах відбивались у блискучій воді. На фасаді будинку профспілок кілька юнаків закінчували розвішувати лампочки, які утворювали величезний напис.
Аділь-бей аж здригнувся, почувши зовсім поруч автомобільний сигнал. Він навіть відскочив убік, а Джон, що сидів за кермом, пригальмував і зареготав, як навіжений.
— Ну як?
Американець був розчервонілий, неохайно одягнений.
— Вам куди? Сідайте, підвезу! — Джон відчинив дверцята, й Аділь-бей не зважився відмовитись.
— Вас не запросили на бенкет? Вони дають великий обід на честь офіцерів флоту.
Ніколи не можна було сказати напевно — глузує Джон чи говорить серйозно.
— А для початку одного вбивають…
— Кого — одного?
— Якогось типа. Це сталося поруч із моїм будинком, на подвір'ї казарм «гепеу». Годині о другій туди привели чоловіка. Вигляд він мав геть отупілий. Його поставили до стіни і всадили в нього кілька куль. То був нібито якийсь горянин, що знав стежки через кордон і показував їх…
Вони під'їхали до переробного заводу.
— Куди вас відвезти?
— Я вийду тут.
Аділь-бей був геть блідий. Хвилину він нерішуче мовчав, потім запитав:
— Той чоловік мав вуса?
— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.
— Дякую.
— А як там Нейла?
Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене. Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.
Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголені потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.
Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.
Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.
— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.
З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:
— А я? Зі мною не вітаєтесь?..
То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.
— Ви так довго на нас гнівалися! — промовив Панделлі без іронії в голосі.
Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.
— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.
— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?
— Не знаю… Я прийшов спитати…
— Чаю чи лимонаду? — запропонувала пані Панделлі. Її плечі вже помітно засмагли на південному сонці.
— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.
Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.
— А про що ви хочете дізнатися?
— Передусім, чи це правда. А потім…
Панделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.
— Так, це правда, — сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.
— Сідайте, прошу вас, — наполягала пані Панделлі.