Аділь-бей машинально сів, але заспокоїтися не зміг. Він просто не йняв віри. Коли службовець в окулярах вийшов, Аділь-бей тривожно роззирнувся й промовив:
— Вранці він признався мені, що допомагав переходити кордон тим, що хотіли дістатися до Туреччини.
— І що ж?
— Він сказав про це тільки мені.
— Ви були самі?
— Так. Правда, в кабінеті ще сиділа моя секретарка…
Нейла вибухнула сміхом.
— Сестра начальника морського «гепеу»! — кинула вона.
Панделлі знизав плечима:
— Чого ж ви хочете від мене?
— Як ви гадаєте, за ним могли слідкувати вже тоді?
— Ні.
— Чому?
— Тому що в такому разі він не зміг би побувати у вас.
— Чому ви не берете тістечка, Аділь-бею?
— Дякую, мадам. Вибачте мені, але я вперше…
— Що ви знаєте про того розстріляного? — зітхнув Панделлі. — Щомісяця, нещасний мій друже, тут зникають люди, які жили поруч. І ви гадаєте, цим хтось переймається? Навіть батько, на очах у якого заарештовують сина, не наважується спитати, за що!
— А що б зробили ви на моєму місці?
— Нічого. Чоловік уже мертвий, чи не так? Будьте люб'язні, наскільки це можливо, зі своєю секретаркою, а всю цю історію забудьте.
Тим часом Нейла уважно вивчала Аділь-бея.
— Очевидно, наш друг був із нею аж надто люб'язний, — промовила нарешті вона, злостиво посміхаючись.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вона досить тендітненька і що я вперше в житті зустрічаю російську секретарку, яка дбає про господарство свого шефа.
Панделлі всміхнувся крізь сигаретний дим.
— Не дратуйте Аділь-бея, — сказала його дружина. — Ви ж знаєте, він не любить жартів.
— В кожному разі, — додала Нейла, — якщо це не жарт, то це ще не скінчилося.
— Знаєте, що вам слід зробити передусім? — Тепер Панделлі говорив без іронії. Схоже було на те, що він сприймає ситуацію серйозно. — Ідіть до себе й вивісьте червоний прапор.
— Спасибі за пораду. Прошу пробачення за мій візит.
— Що ви, що ви! У цьому домі на вас завжди чекають!
Але, опинившись на тротуарі, Аділь-бей почув вибух Нейлиного сміху, а потім — приглушений голос Панделлі: «Тихо, він може почути!» — «Що мені до того!» — заперечила Нейла.
Кінна міліція поверталася з демонстрації. Вершники їхали клусом, і вузькі вулички аж здригалися від тупоту копит. Матроси з блакитними комірами, дівчата в білому — всі йшли до порту, й Аділь-бей мусив пробиватися крізь натовп, щоб почепити в себе червоний прапор.
Цього разу вікно навпроти було розчинене. Соня стояла перед дзеркалом; на ній була нова сукня. Її невістка, стоячи навколішки й тримаючи в губах шпильки, щось припасовувала. Сукня з чорного сатину була оздоблена воланами.
Чіпляючи прапор, Аділь-бей не міг не наробити шуму. Соня повернула голову й усміхнулася швидкою загадковою усмішкою, яка відразу ж і зникла з її обличчя. Потім вона щось сказала невістці, і та підвелася, щоб зачинити вікно. На вулиці ще гриміли фанфари. Аділь-бей намагався не чути телефону, а коли нарешті взяв трубку, то було вже пізно.
Він не мав сили ані заперечити, ані всміхнутися, коли пані Панделлі сказала йому, складаючи до коробочки карти:
— А знаєте, Аділь-бею, ви починаєте досить непогано грати в бридж! Панделлі відкинувся назад у кріслі, припалюючи ще одну рожеву сигаретку.
В таку пору господар звичайно вже сидів з напівзаплющеними очима й позіхав, чекаючи, поки розійдуться гості. Але цього разу він, навпаки, сказав Джонові, що сидів, як завжди, з розстебнутим коміром:
— Налий собі ще віскі!
У великому, обкладеному кахлями каміні тихо горів вогонь. За вікном лопотів дощ, час від часу було чути, як під вагою струменів аж гуде ринва. У вітальні засвітили гасові лампи — струм уже вимкнули.
— Отже, нашого перського друга сьогодні вранці таки відіслали? — запитав Джон, наповнюючи свою чарку.
— Так, ще й з двома супутниками в купе, — відказав Панделлі. — А ви знаєте, скільки дорогих килимів йому пощастило вивезти звідси за кордон менше ніж за рік? Сто вісімдесят! Я вже не кажу про самовари, ікони та інші художні дрібнички… — Він обернувся до Аділь-бея. — І ваш Фікрет піймався саме на тому, що допомагав йому. Пригадуєте, як у цій вітальні, біля каміна, вони про щось домовлялися? А на другий день Фікрета, як то кажуть, накрила тінь, і досі про нього нічого не відомо. Що ж до пана Амара, то радянці звернулися до перського уряду з вимогою негайно відкликати консула. Сьогодні вранці він поїхав і, як я вже сказав, не сам.
— Чи правда, що його дружина залишилася? — поцікавилась пані Панделлі.