— Коли можна прийти до вас?
— Коли завгодно.
— А ота біленька мишка завжди при вас?
Аділь-бей не зрозумів і здивовано глянув на Нейлу.
— Ну, ваша юна росіянка! — пояснила вона, зиркнувши на Джона.
— Так.
— І ви задоволені?
— Чим?
— Нею!
Він знизав плечима так само мляво, як робив Джон. Все це не має сенсу. І Нейла говорить, аби говорити. Аділь-бей відчував себе цілком у полоні спиртного й музики. Він міг би просидіти тут іще з годину, але офіціанти вже почали прибирати зі столиків. Усі попідводились. Нейла спробувала взяти консула під руку, але він рішуче відступив убік.
— То ви не проведете мене?
— Ні.
— А ви, Джоне? Машина з вами?
— Ні.
Не залишалося нічого іншого, як розійтися в різні боки. Жінок на порозі бару вже не було. Погасла й вивіска.
Аділь-бей не затуляв обличчя від дощу, не дивився, куди ступає. Штани вже були забрьохані по самі коліна. Праворуч шуміло море, але видно нічого не було, навіть відблисків на його поверхні.
Він уже знав майже всі вулиці в місті і навіть підворіття, де просто на голому камінні ночували бездомні. Цих людей Аділь-бей також уже знав. Він знав уже все! Він побував у крамницях, у кооперативах і конторах, хоч усе це його й не стосувалося — адже турецького консула мали обходити тільки справи турків.
Однак це стало його потребою, навіть пристрастю. Місто здавалося йому живою істотою, що не бажала знати Аділь-бея чи, правильніше сказати, просто не помічала його, примушуючи, мов бездомного пса, самотньо блукати вулицями. Він ненавидів це місто — так ненавидять жінку, яка відмовила. Сумна й безрадісна ця пристрасть. Отже, Аділь-бей вирішив вишукувати й розкривати всі виразки цього міста.
— Всі мають право працювати, заробляти й не знати голоду, — казала Соня. Вона й сама була наче втілення цього міста! Така ж холодна й нещира, вона не відхиляла його любощів, як ото вуличний натовп не боронив йому прогулюватися від пам'ятника Ленінові до нафтопереробного заводу.
І Аділь-бей прогулювався, уважно розглядаючи все довкола. Якась стара жінка годинами стояла під дощем, уперто пропонуючи перехожим несвіжу рибу. Може, вона й не сподівалася дочекатись покупця?
— Скільки? — запитав її Аділь-бей.
Діставши не без труднощів російську граматику й словника, він вивчив кілька фраз. Це був ніби його виклик цьому місту.
— П'ять карбованців, товаришу.
Ще один чоловік років сорока цілий день марно продавав цигарки — без коробок, на штуки. Сардонічно посміхаючись, Аділь-бей пригадував добре вгодованих моряків, пригадував Соню в клубі і її нову чорну сатинову сукню, пошиту до свята, пригадував її спокійні відповіді й нарешті — розстріляного горянина.
Другого дня Аділь-бей запитав дівчину, навіть не дивлячись у її бік:
— У Чорному морі дуже багато риби, правда ж? Тому вона, гадаю, має бути у вас дуже дешева?
— Так, вона дешева.
— І скільки ж вона коштує?
— Карбованець чи два за кілограм.
— Цікаво. А на ринку три нещасні рибини продають за п'ять карбованців.
Аділь-бей відчув, що Соня схвильовано дивиться на нього: було чутно, як нервово дівчина шелестить паперами.
— Бо то — вільний ринок, який ми хочемо ліквідувати. А в кооперативі…
— У кооперативі риби немає зовсім. Я там нещодавно був.
— Вона там часто буває.
— За останні два тижні — жодного разу.
— Це залежить від улову.
Вперше йому хотілося — Аділь-бей і сам не знав чому, — щоб Соня заплакала. Мабуть, це принесло б йому полегкість. Він вирішив перевірити, чи згодиться вона прийти ввечері, якщо він попросить. І вона прийшла — м'яка й спокійна, як завжди. Чому вона прийшла? Щоб довідатися більше про людей, яких потім розстріляють? Щоб знайти, за що розстріляють його самого?
Що означають для неї його обійми? Або чиїсь інші обійми? Вона ж нікого не кохає! Вона просто йде вперед — горда, розміреним кроком, дивлячись перед себе скляними сірими очима невинного підлітка. Ці очі час від часу спиняються на людях чи на речах, але ніколи в них не відбивається нічого, крім цікавості.
Які цікаві відкриття робив Аділь-бей у ці безконечні дні, коли блукав по місту! Правда, блукання його стомлювало, тим більше, що він, опинившись на вулиці, не міг ані випити кави, ані завітати до когось у гості. На його запитання люди відповідали дуже квапливо й одразу ж бігли геть, а то й зовсім не відповідали, зі страхом тікаючи від нього. Одного разу він подарував маленькому хлопчикові карбованця. Це помітив якийсь перехожий, і не встиг Аділь-бей відійти й двох кроків, як хлопчик, діставши ляпаса, перелякано викинув карбованця в канаву.