Кілька разів, як-от у цьому випадку, Аділь-беєві ставало лячно, але здебільшого він почувався людиною, яка марно намагається перебороти ганебну пристрасть.
Чому його всі обманюють?
Він повертався до консульства злий, але з новими враженнями.
— Вже три тижні в Батумі ніхто не їсть картоплі. А тим часом у готелі «Ленінський», де зупиняються високі чиновники, продають свіжу ікру, шампанське, шашлики…
— То для іноземців.
— Там не буває більше двох іноземців на рік!
— А хіба ваші міністри харчуються не краще, ніж прості люди?
Аділь-бей уже й не пригадував, коли це почалося. У всякому разі після того, як розстріляли провідника-горянина. Та трагедія сталася, можна сказати, просто в консульстві. А чоловік же так не хотів говорити при Соні!.. І він, Аділь-бей, дозволив цій росіянці залишитись і слухати! Йому слід було б виставити її за двері. Але чи не трапилося б тоді чогось із ним самим?
Від того дня Аділь-бей, коли дивився на Соню, відчував лють, розчарування, тривогу, а іноді — майже панічний страх. Вона приходила ненавидіти його! Ненависть він бачив у її очах — ненависть, яку він, не бажаючи того, викликав, певно, сам.
А Джон гадав, що Аділь-бей п'є! А пані Панделлі вітала його з прекрасним виглядом і успіхами в бриджі!
Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.
Соня спала. Її брат із дружиною також.
Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве… Що саме? Ах, так! Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:
— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії. Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається…
Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейла — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах, Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!
Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:
— А ми знайшли вам служницю!
Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.
— Дякую, — коротко відказав Аділь-бей.
До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?
Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.
І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:
— Я мушу йти!
Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала:
— Ви, турки, не такі, як ми. Ви загадкові люди!
Якби Аділь-бей мав досить бромового настою, то, мабуть, спав би цілими днями! Але ліків зі Стамбула так і не надіслали. Натомість його покликали до іноземного відділу й показали стограмовий пакуночок із штампом аптеки, біля якої він жив два роки.
— Що ви хочете з цим робити?
— У мене безсоння. Ваш лікар порадив мені настій брому.
— А може, вам треба робити гімнастику чи просто трохи гуляти перед сном?
— Повторюю: так мені порадив лікар.
— Він не казав, що треба аж сто грамів!
— Це правда. Але я замовляв про запас.
— В такому разі ми передамо пакуночок лікареві, і він видаватиме вам маленькі дози — відповідно до ваших потреб.
Аділь-бей не став протестувати. Та коли лікар приносив невеличкі пакетики з білим порошком, Аділь-бей просто їх викидав — так було безпечніше.