Соня явно розгубилася. Вона стояла й схвильовано дивилася на нього.
— Ви зовсім мокрий, — нарешті промовила вона.
На ній було пальто, ще вологі від дощу черевики блищали. Капелюшка вона не скинула.
— Що ви тут робите?
Соня вагалася, не зводячи з нього світлих очей.
— Я хотіла побачити, чи не стало вам раптом гірше.
— Що ви сказали?!
Її погляд був такий тривожний, що це Аділь-бея насторожило. Ніколи вона на нього так не дивилась. На мить йому здалося, що вона ось-ось кинеться йому в обійми.
— Отже, тепер ви можете спокійно йти собі.
Соня ще кілька секунд стояла нерухомо, тримаючи обома руками сумочку. Тонка шия стриміла з чорного комірця. Аділь-бей рушив до своєї кімнати. Соня з полегкістю зітхнула. Вона вже хотіла була піти, навіть ступила крок до дверей…
Здавалося, ніщо не заважало їм так і розійтися, та раптом Аділь-бей зробив несподіваний, дуже стрімкий рух — і обоє завмерли, мов укопані…
Аділь-бей розглядав сумочку в своїх руках, яку щойно вирвав у дівчини. Соня дивилася на нього. Вона чекала. Не зводячи очей з сумочки, він помітив, як під сукнею в дівчини здригаються груди. Це нагадало йому фазана, якого колись в Албанії він забив камінцем. Птах здригався в його руках — здавалося, кожна пір'їнка гарячково пульсує…
Аділь-бей невміло розкрив сумочку.
У сумочці з вицвілою шовковою підкладкою виявилась дуже погана ручка, хусточка, пушок для пудри, два ключі, кілька паперових карбованців.
Соня, поки Аділь-бей розглядав її речі, стояла біля стільця; потім вона непомітно, наче ковзнула вниз, сіла. А Аділь-бей уже розглядав свою фотокартку, яку щойно дістав із сумочки і про яку вже давно забув: знімок було зроблено у Відні, біля тенісного корту. У сірому фланелевому костюмі, з тенісною ракеткою в руці, він спирався на невеликий спортивний автомобіль, а за кермом сиділа дочка одного із службовців міністерства закордонних справ. Обоє дивилися в об'єктив і весело всміхалися.
Робив цей знімок брат тієї дівчини — його тінь лежала на квітнику з тюльпанами. Сценка була дуже виразна, і, дивлячись на цю тінь та усмішки, можна було здогадатись, які слова звучали в ту мить:
— Не рухайтесь, знімаю!
А після цього — сміх, прогулянка на машині, гра в теніс на корті.
Соня чекала. Аділь-бей, не кажучи ні слова* поставив фотокартку на стіл і дістав із сумочки маленьку пробірку.
Чому він машинально закрив сумочку й віддав її дівчині? Цього він і сам не розумів. Важко, повільно дихаючи, Аділь-бей двічі пройшов до вікна й назад, тоді сів навпроти Соні.
— Ну що?
Вона мовчки дивилася на нього; повіки в неї здригалися, риси зблідлого обличчя загострились. Аділь-бей не знав, що робити далі. Спитавши: «Ну що?» — він не чекав відповіді. Пробірку Аділь-бей поклав на стіл — не було потреби нюхати її, щоб переконатися: в ній саме те, що він шукав.
Чи варто злитися, кричати, галасувати, погрожувати? Соня навіть не ворушилась, не плакала. Вона сиділа в тій самій позі — тиха чи, скоріше, байдужа, з сірими плямами очей на блідому личку.
Кілька разів він збирався заговорити, але потім відмовлявся від цього наміру: ніякі слова не могли зарадити в такій серйозній ситуації. Але ж треба щось робити! Аділь-бей роззирнувся довкола, шукаючи якоїсь зачіпки. Першою його жертвою стала чорнильниця: він схопив її і жбурнув на підлогу.
— Скільки ще мені залишилося жити? — нарешті озвався Аділь-бей.
Ці слова стали єдиним виявом його хвилювання. Проказавши їх, він пригадав, як був мало не вмер. Аділь-бей сидів і вдивлявся в Сонине обличчя. В його погляді було більше розпачу, ніж ненависті. Так дивиться тяжкохворий або тяжкопоранений.
— Відповідайте!
Дівчина не зводила з нього очей, але навіть не здригнулася.
— Це ви отруїли мого попередника, признайтеся! І я так само помер би одного чудового дня? — Він важко дихав і стискав кулаки. Сонина незворушність дратувала його найбільше.
— Скажіть же що-небудь! Ви чуєте мене? Я наказую вам говорити!
Він був ладен схопити її, труснути чи навіть і вдарити. Але раптом відчинилися двері, ввійшла служниця й рушила через кабінет на кухню.
— Накажіть їй забиратися геть! Я не хочу її більше бачити!
І тоді Соня заговорила. Вона обернулася до служниці й спокійним, звичайним голосом повторила по-російському його розпорядження.
Довелося зачекати, поки служниця піде. Дивлячись, як по шибці стікає вода, Аділь-бей відчував, що сили покидають його.