А згодом, розмахуючи кулаком перед обличчям у Соні, він уже горлав:
— Сволота! — Помітивши, що Соня відсахнулася, Аділь-бей закричав: — То ти боїшся побоїв?! — І, вхопивши обіруч дівчину за плечі, почав трясти її й приказувати: — Сволота із сволот!
Але вираз обличчя в неї нітрохи не змінився. Голова її хиталася туди-сюди, вперед-назад услід за плечима, але очі в дівчини залишадися нерухомі, а вуста — стиснуті.
— Соню… Скажи хоч що-небудь!.. Якщо ти мовчатимеш, то я кінець кінцем уб'ю тебе! Ти чуєш?! Я таки можу це зробити! Я вже дійшов до краю!..
Промовляючи ці слова; Аділь-бей мало не плакав. Та чи можна було назвати це плачем? Він задихався, горло йому перехопила судома, на губах тремтіла піна. Не маючи сили трусити Соню далі, Аділь-бей облишив її і на крок відступив. І раптом очі його розширилися — він помітив, як на Сониній щоці зблиснула волога! Не вірячи власним очам, він дививсь, як набрякали її повіки, як повільно з'явилася нова крапля й, повагавшись, скотилася услід за першою…
— Соню!
Його переповнювали почуття, знову захотілося взяти її за плечі… Та коли Аділь-бей ступив ближче, дівчина із жахом в очах схопилася з місця.
— Облиште мене!
Вона кинулася до дверей і встигла відчинити їх, перше ніж Аділь-бей наздогнав її.
— Соню!
Але дівчина вже бігла коридором. Наздогнав її Аділь-бей аж на сходах.
— Облиште мене!.. — все повторювала вона.
— Ходімо назад. Я вас не відпущу…
Хтось дивився на них згори, зі сходів, та Аділь-беєві було до цього байдуже. Він заштовхав дівчину до кабінету й замкнув двері на ключ.
— Чому ви плачете?
— Я не плачу.
Це була майже правда. Соні вдалося опанувати себе, хоч на щоці в неї й лишився вологий слід.
— Але ж ви плакали, і вам ще й зараз хочеться плакати. Я вимагаю, щоб ви розповіли…
— Мені нема чого розповідати…
— Он як?! Ви отруїли мого попередника! Ви намагаєтесь отруїти мене, хоч і не відмовляєтесь бути моєю коханкою. А коли я прошу пояснень, то вам нема чого сказати?! Чудово! Це ж просто якийсь монумент безвідповідальності чи цинізму! Це… Це…
Вигукуючи все, що спадало йому на думку, Аділь-бей, певно, мав смішний вигляд, бо Соня всміхнулася. На мить кутики її вуст розтяглися. Потім вона кинулась у крісло й затулила обличчя руками. Її плечі здригалися. Сміялась вона чи плакала? Аділь-бей дивився на неї з острахом, не наважуючись підійти.
— Соню! Встаньте… Я хочу бачити ваше обличчя…
На місто вже опускалася ніч, наповнюючи повітря вологою.
— Я знаю, що я дурень! Я завжди був дурнем, правда? Дурень, бо кохаю вас. І був дурнем, коли тримаючи вас в обіймах, так віддавався почуттям, що мало не плакав! Я був дурнем і тоді, коли ревнував вас. А ще я був дурнем, коли дивився на себе в дзеркало і потерпав, що мене покидають сили…
— Замовкніть — благально промовила Соня.
— Ви не хочете чути правду? Я трохи не замовк навіки! О, я добре уявляю вас тут з моїм наступником — у цьому самому кабінеті, а потім, увечері, — в моїй спальні…
Соня відтулила обличчя так несподівано, що Аділь-бей аж злякався.
— Я прошу вас замовкнути!
Аділь-бей ніколи не думав, що людське обличчя за кілька секунд може так збліднути, так невпізнанно змінитися.
Це була вже зовсім інша Соня. Її очі широко розплющилися, повіки напухли, ніздрі набрякли й ніс зробився великим, а губи здавалися двома червоними валками.
Вона була тепер негарна, і все ж Аділь-бей сором'язливо простогнав:
— Соню…
— Ні. Дайте мені вийти…
Це було вже не приховане кокетування: Соня справді ледве дихала. Вона почала машинально шукати свою сумочку, щоб дістати хустинку, і Аділь-бей так само машинально простяг їй свою.
— Дякую.
— Нам треба поговорити, Соню. Але спочатку ви повинні заспокоїтись.
Та Соня не заспокоювалась — навпаки, у неї почалася істерика. Вона ридала ридма, як дитина, здригаючись усім тілом, час від часу марно намагаючись ковтнути повітря. Дівчина аж задихалася. Спостерігати все це було нестерпно. Аділь-бей спробував узяти її за руку чи погладити їй чоло, але Соня відштовхувала його. Перекривленим ротом вона все бурмотіла:
— Облиште мене!..
Аділь-бей так стиснув свої долоні, що заніміли пальці.
— Соню, благаю вас!..
Він боявся, що вона захворіла. Її сльози були не такі, як у нього, й не такі, які він бачив у неї доти. Це було щось куди трагічніше: усе тіло в дівчини здригалось, воно то випростувалося, то знову скулювалось. Вона явно не хотіла, щоб її заспокоювали, й відштовхувала Аділь-бея з ненавистю.
— Соню, так же не можна! Треба заспокоїтись. Якщо ви спробуєте говорити, вам стане легше.