— Я вас ревнував, — пролунав у темряві Аділь-беїв голос. Соня відповіла сердитим сміхом:
— Не було підстав! До того ж на той час це вже не мало ніякого значення. Надто пізно!
— Чому надто пізно?
— Надто пізно для мене. Ви ж хотіли дізнатися про все? Так ось, вашого попередника я вбивала з вірою, якщо так можна сказати. Щосекунди, поки він дихав, він ранив мене в саме єство, у глибину душі. Коли він уперше запросив мене прийти ввечері… — Соня відчула, який схвильований зараз Аділь-бей. — Так, це сталося також увечері, — байдуже додала вона. — Не треба вигадувати чогось особливого, щоб зійтися. Він сам приготував вечерю. Його аж розпирало від пихи за такий багатий стіл! Він показував мені страви, примовляючи: «Б'юсь об заклад, ви навіть не знаєте, як це називається!» І дуже здивувався, що я не накинулась на всі ті наїдки одразу. Адже саме на них він і розраховував! Не примушуйте мене згадувати про все те далі… Адже доти я ніколи не бачила зблизька іноземця, ніколи не брала до рук жодної іноземної газети! Мені навіть часом спадало на думку, що я, отруюючи того чоловіка, рятую Росію…
— А я? — почувся похмурий голос.
— Ви!..
Краплі дощу розбивались об дах так само монотонно. Вікно навпроти розчинилось, і Колін вистромив голову, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Очевидно, його дивувало те, що сестра не повертається додому. Потім почувся брязкіт і вікно зачинилося.
— Мене ви теж ненавидите?
Соня мовчала.
— Але чому?!
— Смішно, що ви нічого не розумієте! Ви — наче та дурненька дитина. А, втім, може, саме тому…
— Що — тому?
— Нічого. Дайте мені спокій. Є речі, які ви збагнете потім. Ви хочете знати, чому я вас ненавиділа й намагалася отруїти, як і того, першого, але в мене не вистачило рішучості довести справу до кінця? Той, перший, міг би жити. Аж тепер я починаю це розуміти! Я його ненавиділа. Я не вірила в те, що він розповідав. Але ви… ви все зруйнували — все, що ще залишалося… І тепер…
— Тепер?!
Аділь-бей не наважувався ворухнутись, ніби боявся розірвати туго натягнену нитку.
— Не варто більше про це розмовляти. Мені пора йти. Ви ж бачили, брат уже непокоїться…
— І ви вбили б мене?
— Не знаю. Вперше я вкинула миш'як до олії для риби…
— Коли?
— Коли приходила ота…
— Нейла?
Соня не могла помітити в темряві його щасливої усмішки.
— Я не ревнувала, — холодно сказала вона. — Потім я вирішила від цього відмовитись. Та коли ви гуляли на набережній, а я в той час сиділа біля вікна у клубі…
— І що?
— Чому ви вимагаєте подробиць? Якби ви були жінка чи просто росіянин, то самі зрозуміли б. Я перестала вірити в ці клуби, у наші гасла, диспути, у наші радощі, в наших промовців… Ви мені розповідали, що на базарі продають гнилу рибу. А я бачила, як ви бліднете, помалу розм'якаєте від миш'яку, як стаєте майже таким самим, як і ті, що пухнуть від голоду… — Соня підхопилася й несамовито закричала: — Пустіть, я піду! Ви підлий, підлий! Ви примусили мене говорити й дуже цим задоволені! Ви просто-таки втішаєтесь усім, що я сказала! Ви занапастили бідну дівчину, яка так хотіла жити…
Соня хутко схопила сумочку. Аділь-бей здогадався, що вона втирає обличчя. М'яко, майже нечутко він підвівся з крісла. Соня рушила до дверей. Вона відчувала, що він іде позаду. Цікаво, вона чогось чекала чи справді хотіла піти?
Коли Соня була вже біля дверей, Аділь-бей рвучко обійняв її. Він її не поцілував і нічого їй не сказав — просто застиг, тримаючи дівчину в обіймах, доки її пальці, що вчепилися в клямку, розтиснулися.
А навпроти Колін уже вдруге відчинив вікно й видивлявся на порожню вулицю, що блищала, наче поверхня каналу.
— Навіть якщо міністр зажадає моєї відставки, я знайду собі якусь посаду за сотню лір на місяць!
— А скільки це буде в карбованцях?
Аділь-бей усміхнувся. Соня питала так серйозно не тому, що це її справді цікавило, — просто їй уперше в житті трапилася нагода розмовляти на таку тему.
Аділь-бей, що навчався в християнських ченців у монастирі, нарешті збагнув справжній зміст слова, яке доти залишалося для нього загадкою: просвітлення. Він справді перебував тепер у стані просвітлення! Аділь-бей не міг пояснити, чому і як це сталося, але відчував якусь внутрішню глибинну переконаність у цьому. Все стало простим і легким, світлим і чистим.
— Тільки не сьогодні… — прошепотіла Соня з силуваною усмішкою на вустах, коли він повів її до своєї кімнати.
— Мовчи!.. — Аділь-бей теж усміхнувся. Він зручно вмостив її на ліжко, як сестру, і навіть подумав, що слід було б намочити рушника й утерти їй обличчя.