— Було б добре покласти на чоло щось прохолодне…
Погляд консула впав на вікна навпроти, і його знов охопило хвилювання. Він приніс із кабінету кілька великих сірих аркушів паперу й затулив ними шибки.
— Ось так! Тепер ми самі.
Обоє відчували страшенну втому. В їхніх очах ще догоряли рештки важкої розмови. Але вони всміхалися, як люди, що хвилину тому уникли катастрофи і все ще тремтять.
Так, це був стан просвітлення! Аділь-беєві вже не потрібно було спостерігати за Сонею, щоб здогадатися, про що вона думає. Він навіть не питав себе про це. Соня всміхалась, і для щастя цього було досить.
Дівчині хотілося спати. Очі в неї заплющувались, та коли Аділь-бей замовкав, вона робила знак: розповідай далі.
— Перерахунок у карбованці нічого не пояснює. На сто лір ми зможемо жити у непоганій квартирі в одному з сучасних районів Стамбула, їсти те, що схочемо, ходити щотижня до театру, а ти матимеш гарні сукні.
— А це правда, що ввечері у вас можна читати просто на вулиці, так добре вони освітлені?
— Так, цілу ніч. На набережній Босфору стоять харчівні, там грає турецька музика, і можна о будь-якій порі випити ракії чи з'їсти мезе…
— Мезе?
— Ну, це всього потроху, — риби, оливок, чогось підсмаженого… Воно хрумтить на зубах, а ти слухаєш музику і дивишся, як повз тебе пропливають судна…
Про що вони ще розмовляли тієї ночі? Соня заснула. Аділь-бей уперше побачив, як вона спить, і схилився над нею, щоб роздивитися її краще. Уві сні Соня була бліда й світла. І чому його так хвилює це невеличке обличчя? Чому він місяцями бився як риба об лід, коли все було так просто? І він сказав:
— Ми поїдемо разом, Соню!
Дівчина відповіла слабким потиском руки.
Тепер для нього вже не існував отой шум дощу на темній і мокрій вулиці. Цієї вулиці вони скоро вже не бачитимуть! Час від часу вікно навпроти відчинялося. Колін, який усе ще не міг заснути, кілька хвилин дивився на вулицю, потім повертавсь до дружини, що вже давно спала.
Прокинувшись, Соня якусь хвилину ще розплутувала павутиння думок, потім уважно подивилася на Аділь-бея.
— Ви ще не спите? — нарешті прошепотіла вона.
— Зараз засну.
— Ви справді мене так ревнували?
— Ревнував. Ревнував так, що зненавидів усе, що вас оточує, навіть вашого брата з його спокоєм, його манерою спиратися щовечора на підвіконня…
— Він багато працює, — сказала Соня.
— А він вірить у те, що робить?
— Він хоче вірити. Про такі речі ніколи не розмовляють, навіть брат із сестрою, чоловік із дружиною. Є речі, про які не признаються навіть самому собі… — Її думки перестрибували з одного на одне. — А правда, що в Стамбулі багато трамваїв?
— На головних вулицях вони проходять не рідше, ніж двічі на хвилину. Соня недовірливо всміхнулася.
— У вас є друзі?
— Так, у мене були друзі, але тепер я більше не хочу їх бачити.
— Чому?
— Тому, що ви ревнували б мене до них, як я вас — до клубу чи навіть до портрета Сталіна, що висить отам на стіні. — Аділь-бей справді був цього певний і говорив щиро.
Дощ не вщухав, і тут, у затишку, було дуже приємно вдихати прохолодне вологе повітря, що линуло у вікно. Та коли обоє поснули, хтось постукав у двері. Вони одночасно попідводили голови. Відповідати, навіть ворушитися не можна було, щоб не наробити шуму. Невідомий знову постукав, потім марно спробував відчинити двері. Чи не виламає він замка? Аділь-бей притис Соню до себе. Невдовзі вони почули, як кроки віддаляються. Аділь-бей подивився на дівчину і з полегкістю зітхнув.
— Я так перелякалася! — сказала вона.
Тіло її було вологе. Пестячи його, Аділь-бей відчував Соню в своїх обіймах неначе вперше. Минулих вечорів ніби й не було. Аділь-бей про них уже забув.
— Треба спати!..
У неї була смішна звичка згортатися в клубочок і вбирати голову в плечі.
Сіре вранішнє світло ледь пробивалося крізь папір на шибках. Будинок поволі оживав. У коридорі вже вмивалися сусіди. Аділь-бей прокинувсь і відразу ж побачив широко розплющені Сонині очі. Її обличчя, весь вигляд свідчив про величезну втому.
— Це справді було б чудово, — зітхнула вона.
— Що?
— Таке життя. У Стамбулі чи в іншому місті… Таке життя, як на отій фотокартці…
Аділь-бей не одразу збагнув, про що йдеться. Але потім навіть трохи засоромився, зрозумівши, що Соня його ревнує.
— Це буде чудово! — запевнив він.
— Так, буде. Але як ви це зробите?
— Ще не знаю, але щось придумаю.
Він мало не сказав їй, що провідника-горянина, на жаль, уже розстріляли.